Шоколад - Джоан Харріс

Я знизую плечима. Промовляю строго:

– Мені очевидно, що ви навіть не хочете розуміти, наскільки серйозне становище.

– Узагалі-то я вже сказала Ру… – Вона махнула поволі у бік чоловіка на чорному судні, – сказала йому, що він і його друзі можуть залишатися тут, поки він не полагодить свій мотор і не запасеться провізією. – Вона дивилася на мене з виразом підступного торжества. – Так що нічого вони не порушили. Вони тут, перед моїм будинком, з мого благословення, – останнє слово вона виділила голосом, немов дражнячи мене. – І їхні друзі, коли прибудуть, теж стануть бажаними гістьми. – Вона кинула на мене зухвалий погляд. – Усі їхні друзі.

Що ж, цього слід було очікувати. Вона зробила так лише з бажання мені дошкулити. Їй подобається підбурювати суспільство, оскільки вона знає, що їй, як найстаршій жительці нашого міста, дозволено більше, ніж іншим. Сперечатися з нею даремно, mon père. Ми в тому вже не раз переконувалися. Суперечки її надихають не менше, ніж спілкування з бурлаками, їхні байки та оповідання про пригоди. Не дивно, що вона вже встигла познайомитися з ними, довідалася, як кого звати. Я не стану перед нею принижуватися, не принесу їй такої втіхи. Залагоджу справу в інший спосіб.

Принаймні одне я з’ясував в Арманди напевно. Будуть ще й інші. Скільки – поживемо, побачимо. Однак мої побоювання виправдовуються. Сьогодні три судна. Скільки ж чекати завтра?

По дорозі сюди я зайшов до Клермона. Він повідомить жителів. Я очікую на опір з боку декого – в Арманди ще залишилися друзі. Нарсіса, можливо, доведеться переконувати. Але в цілому я сподіваюся на підтримку городян. Зрештою, до мене поки ще прислухаються і моя думка чогось варта. Муската я теж побачив. До його кав’ярні заходить багато народу. Він – голова міської ради. Так, у нього є свої недоліки, але він – розсудлива людина, добрий парафіянин. І якщо виникне необхідність у суворих заходах, – зрозуміло, не хотілося б застосовувати насильство, але з цими людьми й такої можливості не можна виключати, – я переконаний, Мускат не відмовить у допомозі.

Арманда назвала це хрестовим походом. Знаю, вона хотіла образити мене, і проте… З думкою про наш конфлікт, що зростає, мене охоплює захват. Чи можливо, що я дію за велінням самого Господа нашого?

От навіщо я приїхав у Ланскне, mon père. Щоб захистити свій народ. Урятувати його від спокуси. І коли Віана Роше побачить, наскільки велика влада церкви – наскільки великий мій вплив у цьому місті, де кожна душа покірна мені, – вона зрозуміє, що програла. На що б вона не сподівалася, до чого б не прагнула. Вона зрозуміє, що їй не можна тут залишатися. Що в неї немає шансів на перемогу.

І я здолаю її.

14

24 лютого. Понеділок

Одразу після церковної служби прийшла Кароліна Клермон. З нею її син – високий хлопчик з блідим невиразним обличчям, на спині – ранець. У Кароліни в руках стосик оголошень, написаних від руки на жовтому папері. Я посміхнулася обом. Крамничка майже порожня. Своїх перших завсідників я чекаю о дев’ятій ранку, а зараз ще тільки пів на дев’яту. За прилавком сидить одна Анук. Перед нею недопита чашка з молоком і pain au chocolat.[17] Вона весело подивилася на хлопчика, невиразно змахнула пирогом, начебто вітаючи його, і далі снідала.

– Вам допомогти?

Кароліна озирнулася з виразом заздрості й несхвалення. Хлопчик дивиться прямо перед собою, але я бачу, що йому хочеться глянути у бік Анук. Вид у нього чемний і похмурий, блискучі очі під довгими віями непроникні.

– Так, – неприродно бадьорим тоном оголошує вона, оголюючи зуби в сліпучій, нудотній, як цукрова глазур, посмішці. – Я всім розношу оце… – Вона змахнула стопкою оголошень. – І хотіла б попросити вас повісити одне у вітрині вашої крамниці. – Вона простягнула мені оголошення. – Їх усі вішають, – додала вона, начебто це якось могло вплинути на моє рішення.

Я взяла оголошення. На жовтому папері масно виведено чорними прописними літерами:

МАНДРІВНИМ КРАМАРЯМ, ЛОТОЧНИКАМ І ОСОБАМ БЕЗ ВИЗНАЧЕНОГО МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ.

АДМІНІСТРАЦІЯ ЗАЛИШАЄ ЗА СОБОЮ ПРАВО ВІДМОВИТИ В ОБСЛУГОВУВАННІ О БУДЬ-ЯКІЙ ГОДИНІ ДНЯ.

– Навіщо мені це? – Я спантеличено насупилася. – Чого це я повинна відмовляти комусь в обслуговуванні?

Кароліна кинула на мене погляд, сповнений жалості й презирства.

– Ви в нашому місті новенька й ще багато чого не розумієте, – із солоденькою посмішкою говорить вона. – Деякий час у нас були проблеми. Це просто запобіжний захід. Я сумніваюся, що хтось із цих типів завітає до вас. Але краще вже заздалегідь потурбуватися про безпеку, ніж потім шкодувати, як ви вважаєте?

– Про що шкодувати? – Я, як і раніше, нічого не розуміла.

– У нас з’явилися цигани. Річкові бурлаки, – з нетерплячими нотками в голосі пояснює вона. – Вони знову повернулися й мають намір… – Вона вишукано наморщила носика, зображуючи відразу. – Займатися тут усім, чим їм заманеться.

– І що ж? – м’яко допитуюся я.

– А ми маємо дати їм зрозуміти, що не станемо цього терпіти! – Кароліна починала хвилюватися. – Домовимося усією громадою, що не станемо обслуговувати цих людей. Нехай забираються геть.

– Ось воно що. – Я розмірковувала над її словами. – А як ми можемо їм відмовити? – поцікавилася я. – Якщо ці люди мають у своєму розпорядженні гроші, які вони хочуть витратити, хіба можемо ми їм відмовити?

– Звичайно, – роздратовано відповідає вона. – Хто нам заборонить?

Я поміркувала ще хвилину й повернула їй оголошення. Кароліна здивовано вп’ялася у мене поглядом.

– Ви не станете вішати оголошення? – Її голос піднісся на пів-октави, при цьому втративши інтелігентне звучання.

Я знизала плечима:

– Мені здається, якщо хтось бажає витратити тут гроші, я не маю права відбирати у нього таку можливість.

– Але ж місцеве суспільство… – наполягала Кароліна. – Хіба ви хочете, щоб типи на кшталт цих – бурлаки, злодії, араби, зрештою…

У пам’яті спливли похмурі нью-йоркські воротарі, паризькі дами, туристи з фотоапаратами біля базиліки Сакре-Кер,[18] обличчя довгоногої дівчинки-старчихи в короткому платтячку, з якого вона виросла… Кароліна Клермон виховувалася далеко від великих міст, але ціну модним дорогим речам знає: скромний шарфик у неї на шиї позначений ярликом фірми «Гермес», і пахне вона парфумами від «Коко Шанель». Я не хотіла говорити грубощі, але не стрималася.

– Здається мені, – уїдливо відповідаю я, – що суспільству