Шоколад - Джоан Харріс
– Я могла б дізнатися щось про Люка, якщо хочете. І переказати вам.
Арманда замислилася. Я бачила, що вона спостерігає за мною з-під опущених повік. Оцінює.
– Усі хлопчики люблять солодощі, еге ж? – нарешті промовила вона. Я погодилася з її зауваженням, зробленим нібито мимохідь. – Мабуть, його друзі теж тут бувають?
Я сказала, що не знаю, кого він вважає за друзів, але так і є, майже всі діти регулярно навідуються до шоколадні.
– Мабуть, я теж зайду ще, – вирішила Арманда. – Мені подобається твій шоколад, хоча стільці в тебе жахливі. Може, навіть і в постійні відвідувачки запишуся.
– Я вам завжди буду рада.
Арманда знову замовкла. Я здогадувалася, що вона звикла все робити по-своєму, у призначений нею самою час, і не терпить, щоб хтось квапив її або давав поради. Я не стала заважати її роздумам.
– От. Тримай. – Рішення ухвалене. Не вагаючись, вона викладає на прилавок стофранкову купюру.
– Але я…
– Якщо побачиш його, купи йому коробочку ласощів. Яку він забажає. Тільки не кажи, що це від мене.
Я взяла гроші.
– І не піддавайся його матері. Вона вже розгорнула кампанію – це більш ніж імовірно. Поширює плітки, демонструє свою зневагу. Хто б міг подумати, що моє єдине дитя стане однією із сестер Армії порятунку Рейно? – Вона пустотливо примружила очі, і на круглих щоках утворилися зморшкуваті ямочки. – Про тебе вже плітки всякі ходять. Напевно, здогадуєшся які. А будеш спілкуватися зі мною, тільки підкинеш дрів у вогонь.
Я розреготалася.
– Якось переживу.
– Не сумніваюся. – Вона раптом зупинила на мені пильний погляд. Пустотливі нотки зникли з її голосу. – Щось є в тобі таке, – тихо вимовила вона. – Щось знайоме. Але все-таки, напевно, ми не зустрічалися до знайомства в Маро, так?
У Лісабоні, Парижі, Флоренції, Римі. Кого я тільки не зустрічала, з ким тільки не перетиналися наші шляхи за час божевільних мандрів по заплутаних маршрутах. Але ні, її я раніше не бачила.
– І цей запах. Начебто щось горить. Як за десять секунд після удару блискавки в літню грозу. Запах липневих гроз, що поливаються дощем пшеничних ланів. – Її обличчя світилося захватом, очі допитливо вишукували щось у моїх очах. – Це правда, вірно? Те, що я говорила? Про те, хто ти є?
Ну от, знову.
Арманда радісно засміялася й взяла мене за руку. Шкіра в неї прохолодна – листя, а не плоть. Вона перевернула мою руку долонею догори.
– Так і знала! – Вона провела пальцем по лінії життя, по лінії серця. – Зрозуміла тієї ж самої миті, як побачила тебе! – Схиливши голову, вона тихо забурмотіла собі під ніс, подихом обдаючи мою руку. – Я знала це. Знала. Але навіть подумати не могла, що колись зустріну тебе тут, у цім містечку. – Вона раптом тривожно поглянула на мене. – А Рейно знає?
– Не можу сказати. – Моя відповідь була щирою, оскільки я гадки не мала, про що вона веде мову. Але я теж щось почувала – вітер змін, дух одкровення. Запах пожежі й озону. Скрегіт механізмів, що довго не працювали, запустили пекельну машину містичного взаємозв’язку. Або все-таки Жозефіна має рацію і Арманда насправді божевільна? Зрештою, зуміла ж вона побачити Пантуфля.
– Постарайся сховати від нього це, – сказала вона мені з божевільним блиском у серйозних очах. – Ти ж знаєш, хто він такий, еге ж?
Я дивилася на неї. Її наступна фраза, мабуть, просто пролунала в моїй уяві. Або, можливо, наші сни зіштовхнулися на мить в одну з ночей, коли ми втікали з одного міста до іншого.
– Він і є Чорний чоловік.
Рейно. Як погана карта. Знову й знову. Сміх і горе.
Анук уже давно спить, і я дістаю карти матері, уперше після її смерті. Я зберігаю їх у скриньці із сандалового дерева. М’які, вони пахнуть спогадами про неї. Я ледь не ховаю їх назад, приголомшена напливом асоціацій, викликаних цим запахом. Нью-Йорк, лотки з гарячими сосисками. «Кав’ярня де ля Пе», бездоганні офіціанти. Черниця з морозивом біля собору Паризької Богоматері. Готельні номери на одну ніч, непривітні воротарі, підозрілі жандарми, цікаві туристи. І над усім цим тінь чогось безіменного й безжалісного – якоїсь погрози, від якої ми втікали.
Я – не моя мати. Я – не втікачка. І все-таки бажання бачити, знати настільки велике, що я мимохіть дістаю карти зі скриньки й починаю їх розкладати, так само, як вона, на краю ліжка. Кидаючи погляд через плече, засвідчую, що Анук, як і раніше, спить. Я не бажаю, щоб вона відчула мою тривогу. Тасую, знімаю, тасую, знімаю, поки на руках не залишається чотири карти. Десятка пік, смерть. Трійка пік, смерть. Двійка пік, смерть. Колісниця. Смерть.
Пустельник. Вежа. Колісниця. Смерть.
Карти належать моїй матері. До мене це не має жодного стосунку, переконую я себе, хоча не важко здогадатися, хто ховається під Пустельником. Але що означає Вежа? І Колісниця? І Смерть?
Карта зі знаком «Смерть», каже мені внутрішній голос – голос матері, не завжди віщує фізичну смерть. Вона може символізувати завершення певного етапу життя. Якийсь перелом. Зміну вітрів. Так, може, це й передбачили мені карти?
Я не вірю у ворожбу. Якщо й вірю, то по-іншому, не так, як моя мати, яка по картах викреслювала безладний візерунок траєкторії нашого життя. Я не шукаю в картах виправдання за бездіяльність, не шукаю в них підтримки, коли стає важко, або розумного пояснення внутрішньому хаосу. Зараз я чую її голос і чую в ньому ті ж інтонації, що звучали на кораблі, коли вся її сила духу перетворилася на звичайну впертість, а почуття гумору – на безвихідний розпач.
А Діснейленд подивимося? Як ти вважаєш? І Флорида-Кіз?[14] І Еверглейдз?[15] У Новому Світі стільки всього цікавого, стільки чудес, про які ми навіть і мріяти не могли. Думаєш, це воно? Саме це й пророкують карти? На той час уже кожна карта, що випала, символізувала Смерть. Смерть і Чорного чоловіка, що було тепер одним і тим самим. Ми бігли від нього, а він ішов за нами в скриньці із сандалового дерева.
У якості протиотрути я прочитала Юнга й Германа Гессе й довідалася про «колективне підсвідоме». Ворожіння – це всього лише один із засобів відкрити для себе те, що нам уже відомо. Те, чого ми боїмося. Демонів не існує. Існує сукупність архетипів, спільних для всіх етапів цивілізації. Острах втрати – Смерть. Острах змін – Вежа. Острах швидкоплинності – Колісниця.
І все-таки мама померла.
Я дбайливо сховала карти до
