Шоколад - Джоан Харріс

13

23 лютого. Неділя

Благослови мене, отче, тому що грішний я. Я знаю, ти чуєш мене, mon père, а крім як тобі, я нікому не бажав би висповідатися. Найменше єпископові, що відгородився від турбот і тривог у своїй далекій єпархії Бордо. А в церкві так безлюдно. І я почуваю себе ідіотом, стоячи на колінах біля вівтаря й дивлячись на стражденного Господа нашого в позолоті, що зблякла від диму свічок. Темні плями надають його вигляду виразу замкнутості й підступництва, і молитва, що колись зривалася з моїх вуст, як дяка, як джерело радості, тепер грузне на язику, звучить, немов лемент на суворому гірському стрімчаку, що будь-якої хвилини може скинути на мене лавину.

Невже я зневірююся, mon père? Ця безмовність у мені, відсутність смиренності, нездатність молитися, очиститися від скверни… Це все моя провина? Ця церква – осередок усього мого життя, і я, озираючись навколо, намагаюся розбудити в собі любов до неї. Прагну любити так само сильно, як ти любив, ці статуї – святого Ієроніма, усміхнену Мадонну, Жанну д’Арк із корогвою, святого Франциска з розфарбованими голубами. Сам я птахів не люблю. Можливо, мій тезка вважає це за гріх, але нічого поробити з собою не можу. Я відчуваю огиду, чуючи їхній клекіт, дивлячись, як вони каляють – навіть біля входу до церкви. Вони запаскудили зеленуватим лайном побілені стіни храму, пронизливо кричать під час служби… Я потруїв пацюків, що псували в ризниці шати й начиння. Хіба не слід також потруїти й голубів, що заважають проведенню церковних служб? І я намагався позбутися їх, mon père, але безрезультатно. Напевно, ними опікується святий Франциск.

Я хотів би жити більш гідно. Власна нікчемність вселяє у мене страх. Я – розумна людина, набагато розумніша й освіченіша за кожного зі своєї пастви, але яка користь від мого розуму, якщо він лише підкреслює, наскільки слабка й незначна тлінна оболонка моя, що нею Господь наділив свого слугу. Невже це і є моє призначення? Я мріяв про величніші діяння, мріяв про самопожертву й мучеництво. А замість цього витрачаю себе на порожні тривоги, не гідні ні мене самого, ні тебе.

Суєтність – мій гріх, mon père. От чому Господь мовчить у своєму домі. Я це розумію, але не знаю, як вилікуватися від своєї хвороби. Я став суворіше постувати, не даю собі потурань навіть у ті дні, коли дозволено розслабитися. Сьогодні, наприклад, я вилив на гортензії свою тижневу дозу спиртного й одразу піднісся духом. Відтепер я маю намір споживати під час трапези тільки воду й каву, причому каву чорну, без цукру, щоб повною мірою відчувати її гіркоту. Сьогодні їжею мені стали морквяний салат і оливки – коріння і ягоди в пустелі. Вірно, тепер я відчуваю легке запаморочення, але мене це не турбує, і мені совісно тому, що я знаходжу задоволення навіть у власних прикрощах. Тож я буду навмисно піддаватися спокусі. Я маю намір п’ять хвилин простояти біля вітрини крамниці, де торгують смаженим м’ясом, дивлячись, як рум’яніють на рожні курчата, і якщо Арнольд почне дражнити мене, то буде навіть краще. У кожному разі йому варто було б закрити крамницю на час Великого посту.

Що стосується Віани Роше… Я майже й не згадую про неї в останні дні. Навіть поглядом не удостоюю її крамничку, проходячи повз. Як не дивно, вона цілком процвітає, – незважаючи на неуспішну для торгівлі пору й осуд з боку благомислячих елементів Ланскне. Вважаю, це через незвичайність нового закладу. Але принадність новизни поступово зникне. Нашим парафіянам ледь вистачає грошей на нагальні потреби. Вони не зможуть постійно субсидувати настільки розкішну крамницю, яка була б доречнішою у великому місті.

«Небесний мигдаль». Уже сама назва звучить як навмисна образа. Напевно, я з’їжджу на автобусі до Ажена, до агентства з оренди житла, і висловлю своє невдоволення. З нею взагалі не можна було укладати угоду на це приміщення. Воно розташоване в самому центрі міста, що забезпечує процвітання її крамниці, яка продає спокуси. І єпископа треба повідомити. Він має більшу владу, ніж я, і, можливо, зуміє вплинути на це. Сьогодні ж напишу йому.

Іноді я бачу її на вулиці. Вона ходить у жовтому плащі із зеленими маргаритками. Убрання якесь дівчаче, дарма що довге, і на дорослій жінці виглядає трохи непристойно. Голову вона не прикриває навіть у дощ, і її мокре волосся блищить, як тюленяча шкіра. Заходячи під навіс, вона викручує коси, завиває їх в довгу мотузку. Під навісом її крамнички часто юрмляться люди. Перечікуючи нескінченний дощ, вони розглядають вітрину. Тепер у неї в шоколадні електрокамін, стоїть не далеко й не близько від прилавка: обігріває приміщення, але продукції не псує. Табурети, тістечка й пироги під скляними ковпаками, срібні чайники із шоколадом на поличці в плиті. Не крамниця, а саме сучасна кав’ярня. Іноді я бачу там з десяток людей, а то й більше. Вони про щось розмовляють – хто стоячи, хто зіпершись на ляду. По неділях і середах після обіду вологе повітря просочується запахом випічки, а вона сама стоїть у дверях, руки по лікоть у борошні, і робить зухвалі зауваження перехожим. Просто дивно, скількох городян вона вже знає на ім’я. Сам я цілих півроку знайомився зі своєю паствою. А в неї завжди напоготові питання або коментар щодо їхніх життєвих турбот і проблем. У Блер запитає про артрит, у Ламбера – про сина-солдата, у Нарсіса – про його знамениті орхідеї. Вона навіть знає прізвисько пса Дюплесі. Лукава жінка. Її не можна не помітити. Кожний, хто не хоче здатися грубим, обов’язково відповідає їй. Навіть я… навіть я мушу посміхнутися або кивнути їй, хоча усередині в мене все кипить. Її дочка – уся в матір, гасає як очманіла в Маро з юрбою дітлахів, причому всі вони старші за неї – кому вісім, кому дев’ять років. І вони ставляться до неї з любов’ю, опікують, як молодшу сестричку, як якийсь талісман. Завжди разом – бігають, кричать, зображають руками бомбардувальники й обстрілюють один одного зі свистом і гудінням. І Жан Дру з ними, всупереч заборонам матері. Кілька разів вона намагалася не пустити його гуляти, але він з кожним днем стає все менш слухняним і втікає