Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Свою кар’єру банківського працівника Гарбуз почав, звісно, на Донеччині під керівництвом своєї матері, вольової жінки, що очолювала одну з Донецьких філій великого банку і мала чималі зв’язки. Гарбуз і досі залишався мамієм, і, як багато хто з таких чоловіків, був людиною вкрай підозрілою, і в той же час, дуже любив славу і лестощі. Перше, що він зробив, потрапивши у Нацбанк ще як заступник (хоча всім було зрозуміло, до чого все тут хилиться), так це поставив у своєму кабінеті броньовані двері, відеокамери на поверхах, вертушку на східцях. За ним їздив цілий кортеж охоронців, а щоб потрапити до Гарбуза в кабінет, співробітнику Нацбанку навіть із самим дріб’язковим кілька секундним питанням потрібно було записатися за добу, пройти перевірку, пройти крізь рамку металошукача, дати себе обшукати охоронцям…
Проте учнем Гарбуз виявився здібним, багато що перейняв у матері в професійному плані, та й в життєвому, і помилок на кшталт очолити виборчий штаб політичного опонента, як він зробив це в 2004 році, не повторював. Хоча, як казали люди, то була не помилка, а спецоперація. Судячи з підсумків виборів на Донеччині, досить результативна.
Саме Гарбуз займався в їхній компанії грошима: завести, вивести, обкешити, прогнати, офшори, Бермуди, Каймани, Кіпр, Латвія… Він давав грошовим потокам раду з кожним роком все краще. Ідея з державними облігаціями, тобто відмити гроші через випуск і їх покупку, належала якраз Гарбузу. Він чітко контролював всю операцію, починаючи з 2012 року, і таким чином вони «зробили» два мільярди доларів з процентами абсолютно законним шляхом, а потім частково закинули виручку на латвійські банки. Спрацьовано було чисто, ніхто навіть і не пікнув. Проте, з останнім пакетом облігацій на двісті мільйонів доларів виникли проблеми – реально вони не мали на руках стільки кешу, та й гостра потреба відпала. Гарбуз і тут не проспав свій шанс: віддав наказ скуповувати облігації співробітникам «Ощадбанку».
Хто-хто, а він чітко розумів, що на країну суне жорстока економічна криза, в бюджеті порожньо, а резерв Нацбанку тане на очах, що не дивно при такому тиску на бізнес фіскальних структур і силових органів, плюс монополізація і переділ майже всіх доходних сфер великого бізнесу «сім’єю» і наближеними олігархами. Гарбуз неодноразово вибудовував віртуальний графік падіння валового продукту країни і золотовалютних запасів Нацбанку і зростання коштів на власних рахунках і рахунках олігархів, і розумів, що насправді має жалюгідну долю від того, що мають інші. Перший графік стрімко падав до нуля, другий – стрімко ліз угору.
Звісно, такий стан речей йому не подобався – він хотів мати значно більшу долю в розграбуванні країни, але він знав, що скоро все мусить змінитися, вірив у щасливу зірку Дантиста і робив свою справу вправно.
На вулиці Гончара, в новому будинку, вони збиралися кожного разу, коли Дантист бував у Києві. Тут вони розробляли стратегію, «звіряли часи», сюди з Донбасу Шахматов, а з інших регіонів – інші довірені особи привозили в чемоданах кеш.
Стаціонарно в офісі працював тільки Крупа – син Генпрокурора, також народний депутат і пронира, що тримав всі ниточки в своїх руках і, коли виникала потреба, спілкувався зі своїм батьком, хоча той без дозволу Хазяїна нічого і не робив. Тому, коли виникала потреба вплинути силовим шляхом, її швидко вирішував Сахаров, міністр внутрішніх справ, стовідсотково, як і Гарбуз, людина Дантиста. Жорсткий, навіть жорстокий, разом із Дантистом він об’їздив перед останніми президентськими виборами всіх начальників районних управлінь Донбасу особисто. Мав з ними довгу розмову на предмет переорієнтації безпосередньо на Хазяїна. То було не так просто, як здається, бо більшість ментів уже давно мали «дах»: хто Ранета, хто Юри, хто ще чийсь, дрібніший, локальний. Однак завдання, що стояло перед Хазяїном і «сім’єю», не давало можливості трактувати вертикаль підпорядкування ментів, навіть дільничних, комусь іншому, ніж їм особисто. Вони вимагали стовідсоткової вірності і виконання будь-яких наказів. Багато хто дивувався такій прискіпливості: мовляв, навіщо? Але, як продемонстрували подальші події, ті люди знали, що робили і чого хотіли.
Мету сьогоднішньої зустрічі обізначили як «безпека». Дантист хотів повідомити про щось важливе, що вимагало певних дій, хоча, якщо покласти руки на яйця, Гарбуз не відчував жодної небезпеки – все йшло, як ніж по маслу. Але він знав – товариша треба слухати і слухатися, і тоді все вийде саме так, як потрібно.
10
Як це часто буває в юридичних та інших бізнес-підприємствах країни, офіційно Саша на роботі не числилася. Тобто офіційно вона вважалася в декреті, але на роботу ходила, зарплатню отримувала в «конверті». Такий стан речей влаштовував і контору, і найманого працівника – вони уникали податків і зайвого клопоту. Але у жовтні Сашина декретна відпустка закінчувалася, і вона розраховувала знову вийти на роботу вже офіційно. Така розмова з керівництвом у неї відбулася ще навесні, тож тепер Саша з нетерпінням чекала, коли спливуть останні дні декрету. Формально перехід в офіційний статус нічого в її житті не змінював, але дівчині набридло працювати напівлегально, хотілося щонайшвидше позбутися цього неприємного статусу. Тому коли їй подзвонили з бухгалтерії і попросили зайти, вона не здивувалася.
– Ось ваша трудова книжка, – втупивши очі в стіл, сказала заступник головного бухгалтера. – Підпишіть, будь ласка, заяву.
Нічого не підозрюючи, Саша взяла заяву, пробігла очима по тексту і підняла руку, щоб підписати, але рука її зависла в повітрі.
– Що значить: «…прошу звільнити мене за згодою сторін»? Я не збираюся звільнятися! Навпаки, я мушу стати до роботи по закінченню декрету офіційно!
– Мені сказали підготувати саме таку заяву. – Бухгалтерка не піднімала очей.
– Добре, я зараз повернуся. Це якась помилка, – сказала Саша і вийшла. Поки йшла коридором до кабінету директора, неймовірно злилася на служби офісу, бо якщо в юридичній конторі такий бардак із документацією, то що там казати про всю країну?! Але чомусь десь в підсвідомості укріплялася думка, що це зовсім не помилка, а жорстокий і невідворотний наслідок її безвідповідальних дій, її боротьби з вітряними млинами влади.
Інтуїція і тут її не підвела.
– Не помилка, – підтвердив директор, – а виробнича необхідність.
– І що ж ми тепер виробляємо? – саркастично запитала Саша. – Потрібні рішення судів?
– Я тебе попереджав чи ні? – запитав директор
