Матусин оберіг - Світлана Талан

ньому – невеличкий хрестик із зображенням Ісуса. У дівчини защеміло серце, і вона ледь не розплакалася від чулості. Це був неймовірний подарунок! Олеся не мала жодної золотої прикраси й особливо не прагнула їх, але хрестик від мами – це справжнє щастя. Дівчина підійшла до шафи з одягом, відчинила дверцята, де на внутрішній частині було велике, майже в людський зріст дзеркало. Вона наділа ланцюжок на шию, торкнулася хрестика пальцями.

– Він буде зі мною завжди, мамо! – промовила стиха. Олеся відчула, як на душі одразу стало якось спокійніше й затишніше.

– Дякую, рідненька, за такий подарунок! – сказала Олеся й зачинила дверцята.

…Весна буяла в усій красі, коли Олеся з Кариною були на практиці і керівник дала їм три дні для відпочинку.

– Куди б гайнути? – роздумувала Олеся вголос. У невеликій гуртожитській кімнаті простору й так було мало. Весна, як надія на краще, манила на вулицю, туди, де раділо птаство й буяли цвітом сади. – Додому не хочеться.

– Їдьмо до мене, – запропонувала Карина. – Там навколо хати навесні справжній рай.

– А може, навідаємо нашу Людочку?

– Ми з нею спілкуємося телефоном щотижня, але… Я вже скучила за нею.

– То збираємося?

– Гаманець у сумочку – і всі мої збори! – весело відповіла Карина.

Людмила Анатоліївна, як з’ясувалося, жила не в самому Сєвєродонецьку, а в селі, що починалось одразу за містом. Жінка до подробиць пояснила, як туди дістатися.

– Можна навіть пішки, тут недалеко, але ви не знаєте місцевості, тож краще вже маршруткою, – сказала дівчатам Людмила Анатоліївна.

Подруги на Луганському автовокзалі дочекалися рейсового автобуса до Сєвєродонецька й за годину з гаком уже були в місті. Маршруткою швидко доїхали до села, де на зупинці їх уже чекала улюблена колишня вихователька.

– Які ви гарненькі! – жінка обняла їх, розцілувала. – Справжні красуні! Одна чорнява, інша – білявочка!

– Це нам не заважає дружити! – усміхнулася Карина. У Людмили Анатоліївни дівчата почувалися, як удома.

Затишна охайна невеличка хата, старенька мати, просторе подвір’я, садок, невеликий город – усе здавалося таким домашнім і рідним, хоча подруги були тут уперше. Після вечері Карина поскаржилася, що в неї розболілася голова. Людмила Анатоліївна дала їй пігулку і сказала, що таке може бути від перенасиченого киснем повітря.

– Тобі таке з незвички, то так організм зреагував, – заспокоювала дівчину. – Зараз зроблю тобі чаю з м’ятою та медом.

– Нічого не треба, не переймайтесь, я зараз піду добре висплюсь – і все минеться, – сказала Карина.

Людмила Анатоліївна постелила постіль дівчині, а Олесі спати не хотілося.

– То піди погуляй на вулиці, – порадила жінка.

– А там безпечно?

– Звичайно! Тут село – не місто, – усміхнулась Людмила Анатоліївна.

Олеся вийшла з двору, але кудись іти таки побоялася. Вона сіла на лавці біля старенького дерев’яного паркану, сперлася на нього спиною, вслухаючись у спів соловейка – справжнього майстра вокалу. Чомусь згадалося колись прочитане, що не можна дівчині заслуховуватися солов’їним співом, бо вийде заміж за старого. Але як тут не піддатися чарам пташиної пісні, коли лунають такі неповторні трелі, що не хочеш, а заслухаєшся?

Олеся так заслухалася солов’їним співом, що не помітила юнака, який підійшов до неї.

– Доброго вечора! – привітався він.

Від несподіванки Олеся здригнулася. Перед собою побачила високу струнку постать хлопця у світлій футболці та джинсових шортах.

– Вітаю! – відповіла вона.

Юнак сів поруч.

– Слухаєш спів солов’я? – спитав так, ніби вони були давно знайомі.

– Так.

– Кажуть, що важко знайти двох солов’їв, що співають абсолютно однаково. Кожен птах має свою особливу пісню.

– Можливо. І довго вони співатимуть?

– Спочатку вони треллю сповіщають про своє повернення, згодом – закликають подруг. Десь у другій половині червня солов’ї перестануть співати так натхенно, вони допомагатимуть самиці висиджувати яйця, годуватимуть її, а іноді будуть розважати своїм співом, – пояснив юнак.

– Цікаво!

– Ще цікавіше те, що ці птахи відлітають від нас завжди ввечері й мовчки, а прилітають весною вночі, сповіщаючи про своє повернення співом.

– Як люди. Повертаючись додому, радіють, – задумливо промовила дівчина й додала: – Якщо дім рідний.

– А це не твій дім, – усміхнувся юнак.

– Звідки ти знаєш? Іноді чужий дім може бути ріднішим ніж свій.

– Усе в житті може бути, – погодився він. – До речі, я – Ігор, місцевий, тож усіх тут знаю, а тебе раніше не бачив.

– Олеся. Немісцева і знаю лише Людмилу Анатоліївну та її маму.

– Ось і познайомилися! Може, прогуляємось? Вечір тихий, лагідний, теплий.

Дівчина погодилась. Ідучи поруч із Ігорем, вона змогла його краще роздивитися. Худорлявий, довгошиїй, темно-русяве, коротко стрижене волосся, прямий ніс, чітко окреслені вилиці, гарні очі, відкритий погляд. Ігор розповідав, що солов’ї прилітають із вирію одними з останніх на початку травня, а Олеся слухала його й була трохи збентежена та розгублена. Вона намагалася йти поодаль від юнака, але час від часу ненароком їхні руки торкалися, і від того дотику дівчину кидало в жар. Пахло бузком, свіжістю, квітучими садами, весною й чимось таким, від чого було п’янко в голові.

– Ходімо назад, – запропонувала Олеся.

– Але чому? Я хотів тобі показати наше село.

Ігор зупинився, і їхні погляди зустрілися. В Олесі завмерло серце. Таке було з нею вперше, і дівчина злякалася нового почуття.

– Мені час додому, – тихо промовила вона.

Їй хотілося дивитися йому в очі до безкінечності, але щось лякало, хвилювало й бентежило. Олеся поквапилася додому.

– Виходь завтра раніше, погуляємо довше, – запропонував Ігор.

Він хотів узяти її за руку, але Олеся висмикнула її й побігла у двір.

– На все добре! – промовила вона, поспіхом зачиняючи хвіртку.

– Я чекатиму тебе завтра! – почувся голос юнака.

Олеся завмерла на місці, прислухаючись. Кроки хлопця віддалилися, і схвильована гостя пішла до хати. Вона не вмикала світло, навпомацки знайшла розстелене ліжко – напевно, подбала подружка, – тихенько роздяглася й лягла. Поблизу неї – відчинене вікно. Свіже повітря наповнювало кімнатку запахом квітучих дерев та співом соловейка. Лише весна й вона в тій весні, але чомусь сон не йшов. Зустріч із Ігорем розбурхала щось усередині, і не знайомі досі відчуття сповнювали душу чимось незвичним, хвилюючим і таким приємним.

Розділ 21

Зранку дівчата пішли на город допомогти Людмилі Анатоліївні прополоти грядки. Не встигло щось проклюнутись із землі, як бур’яни починали рослинку глушити, тож потрібно було їх виполоти, поки вони не окупували грядки.

– Як учора погуляла, Олесю? – запитала жінка.

– Добре.

– Сама гуляла чи з