Крута компанія - Надія Біла

— Ти що! — лякаєшся ти. — Білий день! Як я потім додому повернуся?

— Мілко, додому ти повернешся пізно, очі я тобі закапаю краплями. «Візин», знаєш такий? — він вертить у тебе перед носом пластиковим флакончиком. — Круті краплі, дорогі.

Ти стискаєш губи.

— І фільм буде зовсім іншим, от побачиш. Просто офігенським. Не хвилюйся, зайчику.

Ти кашляєш від їдкого диму, але тобі відразу стає тепло, хоча кашель угамувати неможливо.

— Не затягуйся так різко, це ж не сигарети, — підказує Дімка й легенько ляскає тебе по спині. Дивно, але це допомагає, і кашель припиняється. Починається приємне ворушіння у волосяних цибулинах.

— А від усіх наркотиків оживає волосся? — запитуєш ти.

— Заєць, марихуана — це такий самий наркотик, як твоє улюблене мартіні. Це загалом як ліки, ти просто не в курсах. Заспокійливі, наприклад.

— Ага, усі наркомани так вважають, — і ти починаєш реготати.

Тому що зарахувала себе в ряди злісних торчків і відразу уявила, як з волоссям, що відросло до пояса, і синцями під очима ти шепочеш з глибини лікарняного крісла сповідь свого нікчемного життя.

Молодий лікар за столом киває, не може відірватися від твого схудлого обличчя і такого ж схудлого (нарешті!) тіла. Він ніколи не чув таких захопливих історій. Він виріс у нудній пристойній сім’ї, де найцікавіша пригода — це прогулянки навколо будинку пізно увечері із золотистим ретривером Нельсоном на повідку. Лікар зачіпає ліктем чашку. Кава виливається на твою історію хвороби. Він незграбний і схвильований, плутає місцями слова в реченнях і склади в словах…

Сотника ти вже уявляла режисером, який випадково помітив тебе в «Макдаку» за купівлею МакСанді, і красенем-викладачем на твоєму юрфаку, який жорстоко валить тебе на іспиті. Сьогодні він уперше став лікарем.

Дімин сміх відволікає тебе від Сотника. Ви стоїте обнімаючись. Твоє підборіддя на його плечі. Ти вдихаєш його запах, дивишся на дугу його вуха. Під рожевою шкірою бачиш темні прожилки судин. Дімчина шкіра чиста, немов натерта до блиску, і волоски на голові підстрижено один в один.

— Дім, у тебе така рожева шкіра і так приємно пахне.

— А в тебе золота, — каже він. — У тебе шкіра як припорошений лимонною крихтою сирок. Чи ні! Як морозиво. Воно м’яке й тане, коли нагрівається. І ти так само, коли нагріваєшся, — він притискає тебе до себе.

— Ой, Дімко! — спохвачуєшся ти й відступаєш. — Я ще у вівторок хотіла тобі віддати, — лізеш у свою зелену сумку-мішок.

Там стільки всього — і айпод, і телефон, і навушники, два блиски для губ (один із зламаним пензликом, доводиться тикати в губи гострою паличкою), три пачки серветок, усі початі, з розпатланими куточками; гребінець і пудра, якою ти ніколи не користуєшся.

Колись відшукавши її в розпродажному кошику, ти не могла відмовитися від магічних букв YSL — чарівний брусок у бурштиновій черепашці за півціни. А тон був молочний шоколад, навіть найсмаглявішим такий не підходить. Пудра пахла трояндовими пелюстками. Це був запах твого майбутнього.

Тому ти довго риєшся в торбі й навіть забуваєш, що там шукаєш, — усі предмети, з якими стикаються твої пальці, дуже приємні напомацки, немов відшліфовані водою морські камінчики.

— Ось! — тичеш нарешті йому під ніс чорною книжечкою із золотою облямівкою.

— Це шо? — запитує він, але відразу бере блокнот у руки.

— Це тобі — записувати десерти і таке інше.

Він дивиться на тебе здивовано.

— Ти повинен писати, — і заходишся від сміху, причини якого не розумієш. — Ой, вибач, — регочеш.

Він теж регоче й пояснювати йому нема потреби.

— Рецепти? — він давиться сміхом.

Ти сідаєш на лавку, тому що зараз лопнеш від реготу. Ти ще в житті так не ржала, точно як коняка, ще й з ослячим виском. Потім ти витираєш сльози і навіть не думаєш, чи розпливлася туш під очима.

— Дімко, слухай, — кажеш ти вже серйозно, — нормальні люди так не говорять: шкіра, як морозиво, посипане корицею або чим? — дивишся на нього, намагаючись згадати. — Неважливо, — махаєш рукою. — Чи «спати з тобою в тиші німого кіно».

— Значить, я ненормальний, — Дімка відвертається й більше не всміхається, лізе в кишеню за сигаретами.

— Та ну тебе! — ти його хапаєш за руку. У нього гладкі пальці, як коралові гілочки на підставці в прабабусі в серванті. — Я до того, що це образи, стилістичні прийоми. На літературі нас учили. Ну, пам’ятаєш, у школі? Я думаю, що ти письменник.

— Ага, ща! — гмикає він.

— Так, ти просто ще цього не зрозумів. Він у тобі дозріває й уже рветься назовні. І досить фільми дивитися, починай читати. От прямо зараз, — твоя рука знову потопає у торбі в пошуках ручки, — запиши про морозиво, — тикаєш у нього ручкою.

— Та ну, — він морщиться.

— Кажу, запиши негайно! Я ж завжди роблю, що ти кажеш. І ти мусиш…

А він знову лізе до тебе цілуватися. І ви цілуєтеся цілу вічність, ледве встигаєте на фільм. У темному залі Дімка тримає тебе за руку, і від його долоні до твого плеча пробігають електричні розряди. Вони множаться і розносяться по всьому тілу, хвилюють тебе, ти соваєшся в кріслі і страшенно хочеш їсти, аж до нудоти. Напевно, від