Крута компанія - Надія Біла
Ви заходите в ліфт. Сотник тисне на восьмий. Цікаво, до кого він їде? Ах, якби ж він жив у цьому під’їзді! Твоє життя склалося б інакше. Ти тиснеш на п’яту кнопку. Ліфт сіпається й завмирає. Миттєво гасне лампочка, і кабіна освітлюється тьмяним аварійним світлом.
— Застрягли, — каже Сотник.
Ти дивишся на нього й боїшся вже по-справжньому. Не Сотника, ясна річ. Просто коли ліфт застряє, тобі здається, що він ось-ось обірветься.
— Як тебе звати? — питає Сотник, натискаючи на всі кнопки підряд і водночас на «Виклик диспетчера». Кнопки горять ванільним світлом, і ніякого диспетчера за ними немає.
— Міла, — відповідаєш ти нещасним голосочком.
— А мене Сашко.
— Я знаю, — видихаєш ти.
— Невже? А чому я тебе не знаю?
— Усі дівчата в нашому дворі знають, як тебе звати.
— Та ну? — Сашко сміється, тепло і щиро, нетиповим для бабія сміхом. У тому, що він бабій, жодна дівчина у вашому будинку не сумнівається. — Не знав, що я такий знаменитий.
Ти на це не відповідаєш. Не вистачало ще перед ним стелитися й просити автограф. Ти просто дивишся на його зелену парку з великим капюшоном, на розкритий комір і розтягнутий светр, який з’їжджає вбік. Тобі не вдається так одягатися — нібито недбало, але дуже модно. А Сотник ось, будь ласка, навіть із собакою гуляє, наче бере участь у фотосесії.
— Не бійся, Міло, — каже Сашко. — Нас врятують.
— Я боюся, що ліфт обірветься, — зізнаєшся ти.
— Ліфтові кабіни перевіряють за правилами техніки безпеки, — пояснює Сашко. — І навіть якщо трос, який завтовшки з мою руку, — він стискає кулак, — якось обірветься, то ліфт утримає запобіжник, — він розчепірює пальці, — звичайнісіньке гальмо, як у машинах.
— Правда? — видихаєш ти. У Сотника навіть кінчики пальців округлі й майже гладенькі. І вони не відмахуються від твоїх безглуздих фобій.
— Звичайно! — запевняє він. — Тим паче з нами Нельсон, — киває він на вологі намистини собачих очей на золотому носі. Нельсон послужливо киває.
І потім ви разом, кожен у своєму телефоні, намагаєтеся дзвонити, але один кубик покриття мигтить тільки в шостому айфоні Сашка, а у твоїй п’ятірці глухо як у танку. Поки знизу не долинають голоси, хтось тарабанить по дверях ліфта. Сашко починає голосно кричати: «Застряг! Дзвоніть в аварійку!».
І раптом світло в кабіні стає яскравішим, кнопки на стіні гаснуть, і ліфт повертається на перший поверх. Двері відчиняються, і ти вискакуєш на волю, але красивий палець Сашка тягнеться до п’ятої кнопки.
— Пропоную тобі, Міло, — він притримує двері, — вчинити стрибок у невідоме: спробувати ще раз!
Ти смієшся й погоджуєшся. На п’ятому поверсі він каже тобі: «Щасти, лисичко!», їде на восьмий. Нельсон гавкає за зачиненими дверима, а ти чуєш, як його кігтики дряпають підлогу.
Удома ти з космічною швидкістю влазиш у найвужчі джинси, светр сміливо тягнеш униз і теплу куртку міняєш на тонку шкірянку з косою блискавкою. Обмотаєшся червоним двометровим шарфом і вже якось до зупинки добіжиш — хвіст не відмерзне.
А по дорозі дзвониш Мірці й переказуєш їй пригоду в ліфті з усіма деталями, аж до сяйва блакитних Сотникових очей у страшній невідомості аварійного ліфта. «Вау! Оце ващє!» — вигукує Мірка.
І ти червона — чи то змерзла, чи то збуджена — прилітаєш на потрібну зупинку вчасно. Дімка вже чекає тебе під навісом, давно, судячи з усього, із сигаретою в руці. На ньому ті самі джинси, та сама куртка, але сьогодні куртка здається тобі занадто потертою, а штани занадто вузькими.
— Мілко, яка ти красива! — він витягує навушники з вух.
А ти сміливо цілуєш його в щоку і відразу великим пальцем витираєш лакову плямочку від губного блиску, але декілька сріблястих блискіток залишаються на Діминій щоці.
— Який фільм дивимося? — питаєш.
— Є два варіанти — бойовик з якимось Томом Харді.
— Це блакитноокий мускулястий красень, — смієшся ти й мигцем згадуєш ліфт і щетину в Сотника на щоках.
— І новий фільм Гаса Ван Сента.
— Bay! Звичайно, другий.
— Але той тільки за годину. Лише один сеанс. Я знав, що ти вибереш, мій поціновувач якісного кіно.
Тобі не подобається «мій», і всміхаєшся ти в’яло, але Дімка вже хапає тебе за руку й тягне вбік від скляних дверей, геть від теплого торгового царства. А сам, здається, обіцяв до тебе не торкатися.
— Куди ми йдемо?
— Прогуляємося.
— Холодно, — ниєш ти.
— Ну, зайчику, потерпи трохи, хвилин десять.
Ви йдете вулицею уздовж стіни п’ятої школи — повз миготить щерблена цегла, обклеєна мокрими ганчірками афіш і оголошень, перетинаєте маленький двір п’ятиповерхівки й опиняєтеся біля залізних
гаражів під деревами, на зеленій облізлій лавці, що розгубила майже всі дощечки.
Дімка дістає з внутрішньої кишені
