Крута компанія - Надія Біла

— Що?

Він закушує нижню губу:

— Ну, про це ми трохи згодом перетремо, коли час прийде, — і дивиться на неї примружившись.

— А ти запитав, чи я цього хочу? — суворо говорить вона.

— О-о, Мілочко, повір мені, ти цього хочеш, — зарозуміло відповідає Дімка.

— Ой, ні, вибач, я не хочу.

— Чому ти мене боїшся? — він встає. Вона відступає до столу. Край упирається їй у стегна, далі відступати нікуди.

— Боїшся, я ж не сліпий, — він не наближається. — Я тобі хоч раз дав привід?

— Ні, — вона опускає голову.

— Думаєш, збираюся? — гмикає він.

— Не знаю.

— Ні, маленька, не збираюся.

Вони мовчать. Пісні з того фільму Дімку відволікають і ні краплі не допомагають. Від цих пісень Мілка сумує.

— Міло, ти зі мною заграєш, до того ж весь час.

— Ні, — уперто говорить вона.

— Так.

— Ні, — повторює вона.

— Може, ти не розумієш, зайчику, але ти все правильно робиш. Спочатку морозишся, а потім така: я — не я, і кобила не моя. То ігнориш мене, то визванюєш.

— Видзвонюєш, — поправляє його Мілка.

— Угу, хай там як. Ти ж у курсах, про що я.

— Ти розумієш, про що я.

— Та ну їх на фіг, ці закінчення чи як їх там. Це ж усе синоніми. Думаєш, я в школі не вчився? Сленг, — він посміхається. — А ти просто з теми з’їжджаєш.

— Ми ж друзі, — скиглить вона.

— Друзі не цілуються.

— Ти завжди першим лізеш до мене цілуватися.

— Так, я ж чоловік.

Мілка від цього слова стискається. Вона пальчиком водить по столу, вперед і назад, до краєчка. Нігті в неї, як завжди, сині.

— Міло, зайчику, я почекаю, — він робить один крок і кладе руку на її плече.

Нарешті вона зводить на нього очі, широко розкриті, перелякані. Господи, яка ж вона зелена! Немовля! Як же це його розстроює. Блін, до всіх його проблем тільки цієї бракувало.

— Це не страшно, Мілочко, справді, — говорить він гірко, чого вона, звичайно, не помічає. Їй не зрозуміти, як він влип. Блін! — Підемо кудись удвох, зайчику. Хочеш у кіно? Давай у суботу.

— Я не знаю.

— Ти знаєш, Міло, — він притискає її до себе. — У кіно. Вдень. Навіть руки твоєї не торкнуся, обіцяю.

— Добре, — вона викручується з його обіймів. — Але це нічого не значить.

Він киває, не усміхається, не намагається жартувати. Якщо чесно, він навіть не радий, що вона погодилася.

У двері стукають. Міла від нього відскакує, але двері не відчиняються. Дімка хитає головою. Ось про що він! Не хочеться назад, у дитсадок, блін.

— Як там справи? — чутно голос Михайла Івановича.

— Тату! — обурюється Мілка.

— Я просто питаю, може, вам ще чаю з печивом принести.

У суботу прокидаєшся рано. І тому все йде не так із самого ранку. По-перше, ти не знаєш, що надягнути. Починаючи з білизни, у тебе нема що одягти на побачення. Зрозуміло, що ніхто твоїх трусів не побачить, але справа принципу — чи задоволена ти собою.

Натягуєш колготки, зелені, як болотяний лопух, і сукню в клітинку із широкими рукавами. І п’ять хвилин тебе все влаштовує. Ага, ще суконь ти не вдягала спеціально для Дімки!

Муки закінчуються вибором джинсів і чорної водолазки з блискітками на рукавах. Хоча чорний, ще й під горло — не варіант. Але в чорному ти струнка. Ти крутишся перед розкритими дверцятами шафи, розгладжуєш долонями боки.

Чи нехай буде зелений — відтіняє очі, і волосся з ним яскравіше. Ось тільки виріз на светрі занадто глибокий. У ньому в тебе груди якісь занадто жіночі, якщо можна так сказати, — геть назовні. Є ліфчик зі щільним мереживом, до нього липне ворс, і светр не зісковзує нижче, але той, як навмисно, брудний валяється в кошику.

І мама підлила масла у вогонь ще тоді, у вівторок, щойно Дімка пішов.

— Тобі подобається Діма?

Цю інтонацію ти впізнала відразу, точно як три роки тому, коли вона влаштувала лекцію про секс і звідки беруться діти — наче довірливо й ніжно, але з підтекстом: крок направо, крок наліво — розстріляю без попередження.

— Та ні, — ти знизала плечима. — Ми просто разом тусуємося.

— Будь обережною, — видала мама з придихом і всілася поруч на пуф, набитий пластиковими кульками, погойдалася на ньому, майже звалилася, і трохи пихи з неї