Крута компанія - Надія Біла

Четвертування під час допиту Мілці нічого нового не приносить, окрім, мабуть, того, що Дімчина мама — диспетчер на автовокзалі.

— А батько — інвалід, після інсульту, — видає Діма, і всі відразу затихають. Він розпрямляє плечі. Заткнулися, дякувати Богу!

— Нам дуже шкода, Дімо, — каже Тетяна Андріївна, Мілчина мама, яка виявилася цілком нормальною, симпатичною і без понтів. Щоправда, руда, як Діма припускав раніше, але не зухвала. І волосся в неї коротке, у вухах гігантські сережки, а на пальцях недешеві каблучки.

Від каблучок Дімці стає сумно. Адже він ще тоді просік у Мілки в хаті і посудомийну машину, і дорогий холодильник, з якого лід сиплеться прямо в склянку з виїмки на дверях. Але в присутності її батьків, що в домашніх шмотках мають такий вигляд, ніби тільки повернулися з важливої туси, на кухні запанувала атмосфера їх зверхності. Батя навіть у тапочках крутих, із пухнастою облямівкою, а Тетяна Андріївна у потворних дутих ботах, цих, як їх там, уггах, ще й з блискітками.

Він почувається ніяково. Чай гарячий. Печиво кришиться. Він тільки-но відкусив, а воно посипалося йому на джинси. Зловити не встиг, і крихти попадали на підлогу. Блін!

— Вибачте, — каже Діма.

— Та ну тебе! — каже Мілка. — Усе в нормі. Бери чашку, ходімо зі мною.

Він щипками збирає крихти зі штанин, складає їх біля чашки, покашлює і йде за Мілкою. Вона заводить його до своєї кімнати, зачиняє двері й вмикає музику.

— Чому ти мені про батька ніколи не казав?

— Навіщо? — Дімка напружується.

— Ти розслабишся нарешті чи ні?! Мої батьки нор-маль-ні.

— А я на розслабоні, — каже він і лягає поперек ліжка, підсовує під спину подушку. — Падай сюди, — хлопає по ліжку.

Мілка хитає головою, піджимає губи, як училка. Така, що з учнями наче товаришує, але оцінює по справедливості, тобто нижче плінтуса. Мілка сідає на краєчок ліжка.

— Ближче, — каже він.

— Батьки ж за стіною. І на дверях замка немає.

— Так ти на вулиці ближче до мене сидиш, Мілко. Ти шо, боїшся? — він їй підморгує.

— Ні.

— Сідай тоді ближче до мене. Жалко тобі чи шо? Раз заманила мене знайомитися з батьками, — він потягується.

Міла своєю красивою дупою слухняно посувається до стіни:

— Я не збиралася, це все тато, — виправдовується.

Руді пасма падають на щоки, вона обережно влаштовується поруч, і віє від неї теплим фіалковим ароматом. Діма не впевнений, що це саме фіалки, але так би він назвав квіти, які солодко лоскочуть у нього в носі. Він глибоко вдихає. І повітря, що попало йому в легені, таке холодне, що пробирає до кісток.

Від лампи в холодній хмарці синього абажура розповзається по кімнаті блакитне присмеркове світло. Дімка бачить, як вікна будинку навпроти відбиваються в чорному склі. На підвіконні за білою невагомою шторою стоїть скляна куля з Ейфелевою вежею всередині, сидить Міккі Маус у червоних штанях. Дімка легенько штовхає Мілку в плече, рукою підхоплює під спиною й опиняється над нею. Міккі Маус і пластиковим оком не встиг змигнути.

— Ді… — Мілка відкриває рот, у якому миттєво опиняється Дімчин язик. Він ледве її цілує: верхню губу, нижню й трошки язиком проходиться по зубах. Він не хоче її лякати.

— А якщо хтось зайде? — шепоче Мілка.

— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює її Діма. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.

Він підморгує. Мілка хихотить. І раптом гладить його по голові. Він відчуває, як рухаються у неї під пальцями голочки волосся. І взагалі, він стільки відчуває, що ковтає кілька разів і все не може проковтнути задоволення. Він прикриває очі.

— Це пісня, під яку вбили Рея, — шепоче вона.

— Так, ти теж їх слухаєш? — питає він, не розплющуючи очей.

Дімка потопає в теплому червоному ворсі. Він поглинає їх обох, ліжко під ними немов тане. Дімка торкається її волосся. Воно таке тонке й м’яке, що під пальцями відчувається її голова — а скільки там шкіри — геть тонесенька, а під нею — Мілчин пульс. Яка вона крихка, Господи, прозора… Він дихає частіше, повітря стає гарячим, ще трошки — і Мілка обпечеться.

Вона його відштовхує, сідає.

— Шо сталося, зайчику? — запитує він і теж сідає, але повільно. Усе в ньому сповільнюється. Навіть повіки ледве рухаються.

— Нічого, — каже Мілка й наче дивиться на нього, але повз, неуважно.

— Ти через Світлану?

— Що? — не розуміє Мілка.

— Ну, цей… У мене ж є дівчина, — починає Дімка.

— А, ні, — відмахується вона, — мені це не важливо.

Дімка відразу тверезіє:

— У сенсі? Ти готова зі мною просто так, коли я з іншою? — його брови піднімаються. Оце номер! Усе набагато цікавіше, ніж йому здавалося.

— Ти про що? — вона піднімається, вмикає світло, поправляє волосся. — До чого я готова? — ніби вони взагалі не цілувалися хвилину тому.

Дімка розгублено озирається, зітхає.

— Коротше, Мілко, ти мені подобаєшся. Я хочу з тобою зустрічатися, пити з тобою