Крута компанія - Надія Біла

Ти киваєш, усміхаєшся, а під пахвами зовсім недоречно збираються пітні струмочки. Ти розкручуєш шарф, знімаєш куртку. Дімка теж розстібається. Ти розглядаєш горб зі светрів і чомусь штанів, які за петельки бирок підвішено прямо в коридорі. На гачку — футболка з темно-коричневим брудним коміром. Ти відвертаєшся. Дімка притискає тебе до себе, цілує волосся.

— Усе нормально, зайчику. Хочеш мартіні? — він витягає з внутрішньої кишені маленьку білу пляшку.

На тобі незручний червоний ліфчик, з тих, що у твоїй шафі складено нагорі як найгарніші. З лівого плеча завжди сповзає бретелька, і під грудьми передавлює. Може, ти розтовстіла? І стрінги ти не любиш, але червоні в тебе тільки стрінги, вони вже натерли в ямці між сідницями.

Ви проходите по горбистому лінолеуму до кухні. Ти затримуєш погляд на бульбашках підлоги — їхні верхівки потерлися й просвічують рудими плямками. Тому ти не зразу помічаєш кухонне жахіття. І справа не в пожовклому від тютюнового диму обривку штори, не у брудних тарілках — вони ось-ось почнуть стрибати з раковини, так тісно їм під списами ложок і виделок, пластиковими мисками в різнокольорових плямах від кетчупу й черв’ячках локшини.

Тут усе як у «Ходячих мерцях», коли люди від страху розповзаються по норах, щоб їх не вчули мертвяки, і в цих норах, що були колись будинками, кинуті їжа, речі, меблі — усе збивається в безформну груду, що спочатку гниє, потім пліснявіє. Тільки ця кухня — не декорація.

А Дімка неначе нічого не помічає. Він змахує зі столу сухий недогризок хліба, дістає із шафки без дверцят дві склянки, наливає мартіні. Ти береш склянку й відчуваєш під пальцями клей невідмитого кухонного жиру.

— А можна я склянку помию? — піднімаєшся, підходиш до раковини й не хочеш чіпати ручки крана.

Дімка підскакує, відкриває воду, каже «Сідай», виливає мартіні на брудні тарілки, ретельно тре губкою твою склянку, а ти тільки й думаєш, скільки років цій іржавій губці і чи не миють нею унітаз.

Який у цій квартирі туалет, тобі навіть страшно уявити. Ти ковтаєш мартіні, а до рукавів светра липнуть крихти.

Потім ви сидите на розкладеному дивані, накритому згори ковдрою в підковдрі з дірою-ромбом посередині. Куточки ромба надірвані — сумна посмішка змученої пранням речі.

Кімната задихається, напхана громіздкою конструкцією з поличок, височенної шафи й серванта із запиленим мотлохом. І скрізь, скрізь щось валяється. І по тому, як кожна річ викручена й затоптана, понівечена багатоденним по ній ходінням, стає зрозуміло, що ніякого пилососа, а тим паче швабри, квартира не бачила вже давно.

Як тільки Дімчині губи торкаються твоїх, його шкіра червоніє, він спалахує й у тебе на очах перетворюється на істоту, яка нагрівається, розростається. Ще трохи — і Дімка зникне, на його місці буде тільки цей жар і натиск, будуть його жорсткі руки, немов сталеві, і такі самі лозини м’язів.

Ти його гладиш і не впізнаєш, він навіть цілується по-іншому і дихає так голосно, що ти ось-ось оглухнеш. Він зриває ковдру з ліжка, під вагою його тіла ти падаєш на подушку, і в ніс б’є гострий неприємний запах. Так тхнуло від довго немитого волосся Наташки Сивак, з якою ти сиділа за однією партою з третього по п’ятий. Наташка була короткозорою й часто нахилялася до твого зошита підглянути, що ти списувала з дошки. Цей запах ти запам’ятала на все життя.

— Я не можу тут, — видихаєш ти, піднімаєшся на ліктях, Дімка розгублено відстороняється.

А ти вже без светра, і ліфчик розстебнутий. Порожні чашки лізуть до підборіддя. Ти дивишся вниз на свій живіт, який склався в три складочки. Та, що над джинсами, — найбільша, навіть ґудзиків не видно. Ти тягнешся до светра. Дімчині щоки надуваються, й щелепа висувається вперед. Ти вмить одягаєшся й під светром застібаєш ліфчик.

— Від подушки смердить, — кажеш ти насуплюючись. — Ти хоч би білизну заздалегідь поміняв.

— Вибач, я про це не подумав, — металевим голосом відповідає Діма.

Ти пильно на нього дивишся. Він сидить з опущеною головою, і ти бачиш тільки його вухо й праву щоку. Усе кольору помідора.

— Діма, ти хочеш, щоб ми зайнялися сексом у цьому гадючнику лише заради того, щоб у тебе не псувався настрій? — не витримуєш ти.

Він сидить, ліктями спираючись на коліна.

— Міла, ми можемо зняти ці довбані простирадла, — нарешті говорить він.

Ти відкриваєш рот, возиш язиком по нижніх зубах, по верхніх і не відповідаєш.

— Але ж фішка не в цьому, — Дімка дивиться на тебе, і очі його звужуються, він увесь стає вузьким і гострим.

— Дімочка, авжеж, — скиглиш ти, — давай пошукаємо, де в цього студента чиста білизна.

— Гаразд, проїхали, — каже Діма й встає. — Ходімо.

— Куди?

— Не знаю, погуляємо, — по голосу чутно, що він злий як чорт.

Як у таких випадках поводитися, ти не знаєш. У нього роздулися по-жаб’ячому щоки. Над ними волосся здається занадто світлим, прямо сніговим. Жодного разу ти не бачила, щоб від людини несло такою чистою, на грані, злістю. Він переривчасто дихає. Тобі стає не по собі. Якщо чесно, тобі просто страшно. І соромно. Ти підхоплюєшся з ліжка й крокуєш до коридору. Там із полегшенням возиш по штанинах п’ятками, щоб з них обсипалися крихти і вікове сміття не потрапило в черевики.

Ви не