Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Він беріг бика і дозволив пікадору лише один укол списом. Бик усе ще був дуже сильний, меткий і високо тримав голову. Антоніо таким і хотів його, і не став чекати, поки ввіткнуть бандерильї. Бик виявився по-справжньому хоробрий, і Антоніо не сумнівався, що змусить його опустити голову. Тепер Антоніо забув про вітер і про все на світі. За всю ферію йому вперше дістався по-справжньому хоробрий бик. Це був останній бик, і ніщо вже не могло зіпсувати його. Те, що він, Антоніо, зараз проробляє з ним, залишиться в пам'яті глядачів до кінця їхніх днів.
Показавши, як плавно і красиво він уміє працювати, Антоніо підійшов до бика майже впритул і почав показувати, як близько він може пропускати його повз себе. Він відкинув усяку розсудливість, і відчувалося, що він увесь кипить від стримуваної люті. Працював він дивовижно, але він переступив межу можливого, і те, що він робив зараз радісно й безпечно, нікому, крім нього, не було доступно. Я дуже хотів, щоб він припинив цю небезпечну гру і закінчив бій. Але він був ніби п'яний і продовжував послідовно і безупинно показувати прийом за прийомом, об'єднуючи всі пасе в одне віртуозне ціле.
Нарешті він став проти бика і ніби неохоче, начебто йому було шкода розлучатися з ним, згорнув мулету і націлився шпагою. Він влучив у кістку, і шпага зігнулася. Я боявся за його зап'ястя, але він знову став проти бика і знов націлився. Шпага ввійшла до самісінького кінця, і Антоніо, піднявши руку, спокійно і незворушно дивився на рудого бика, поки той не впав мертвий.
Йому присудили обидва вуха, і, коли він підійшов до бар'єра по свого капелюха, Хуан Луїс, у якого напередодні ми були в гостях, крикнув йому: «Це занадто!»
— Як Мігель? — запитав мене Антоніо.
Із лазарету повідомили, що ріг прорвав м'язи живота і споров порожнину, але нутрощів не зачепив. Луїс Мігель ще був під наркозом.
— Минеться, — сказав я. — Прориву нема. Він ще спить.
— Я зараз переодягнуся, і ми підемо до нього, — сказав він.
Антоніо оточували глядачі, вони хотіли винести його на руках, а він відбивався і відштовхував їх. Але зрештою вони домоглися свого і підняли його на плечі.
Коли ми прийшли до лазарету, Луїс Мігель був ще дуже слабий, але в доброму настрої, і ми зараз же пішли, щоб не втомлювати його. Він пожартував з приводу того, що я віддав наказ поліцейським, і Домінго сказав, що, коли він прокинувся після наркозу, перші його слова були: «Якою чудовою людиною був би Ернесто, якби тільки вмів писати». І все ще в напівзабутті він повторив кілька разів: «Якби тільки він умів писати. Хоча б хто-небудь навчив його писати». Через три дні після того ми знову побачилися в мадрідській лікарні Рубера, де Антоніо лежав на третьому поверсі, а Луїс Мігель — на першому. Через два тижні відбулася їхня друга зустріч mano a mano в Малазі. Так повелося того року, і до 31 липня було зареєстровано понад п'ятдесят важких поранень, не рахуючи тріщин черепної коробки, переломів хребта, ребер, рук і ніг, струсів мозку та шоків.
Антоніо був поранений у праве стегно на арені в Пальма-де-Мальорці, але він блискуче закінчив роботу з мулетою, добре вбив, і йому присудили вухо. Як тільки закінчився бій, його літаком відправили до мадрідської лікарні.
В Малагу Антоніо приїхав за три дні до кориди. Він сказав, що нога його зовсім не турбує, але рана гоїться занадто повільно. Йому не терпілося знову позмагатися з Луїсом Мігелем, але він не хотів ні думати, ні говорити про це і взагалі про бій биків. Він знав, яку користь приніс йому день, проведений на пляжі напередодні бою в Валенсії, і ми й далі намагалися так робити.
Він хотів повправлятися в стрільбі по летючій мішені, якій я його навчив, і ми годинами віддавалися цьому спорту в сливнику. Він хотів, щоб Хотч навчив його грати в бейсбол, і Хотч з допомогою тенісного м'яча пояснив йому подачу і показав, як треба відбивати, і дуже скоро Антоніо уже підкидав м'яча до верхівок найвищих сосон. Вони з Хотчем перекидалися м'ячами через басейн для плавання, намагаючись так послати м'яч, щоб його неможливо було піймати. Ми годинами плавали в басейні, і Антоніо учився під час стрибка в воду відбивати головою м'яч, кинутий йому Хотчем.
— Звичайнісінький футбольний трюк, — сказав Хотч. Я переклав його слова.
— Гаразд. Вернімося до бейсболу, — сказав Антоніо.
Він почав з того, що, стрибаючи в воду, ловив тенісного м'яча однією рукою. Навчившись робити це без промаху, він почав ловити по м'ячу в обидві руки. Хотч вирізнявся незвичайно швидкою реакцією, а руки в нього були сильні і спритні, і ми всі троє — він, Антоніо і я — розважалися тим, що чим попало кидали один в одного. Якщо під час пікніка комусь із нас потрібна була сіль, йому кидали сільничку. Якщо хтось хотів випити, в нього летіла пляшка. Ми кидали геть усе і вже винайшли спосіб, який дозволив би нам кидати на стіл склянку вина, не розливши ні краплини, як раптом настав край і веселощам, і безтурботним сніданкам, і довгим затишним обідам, і міцному освіжаючому сну після купання — настав переддень бою. Ніхто і словом не обмовився про близьку кориду, поки Антоніо не сказав:
— Одягатися завтра я буду в місті, в готелі.
Це була одна з найбільших корид, які я будь-коли бачив. І Луїс Мігель, і Антоніо поставилися до наступного бою як до найважливішої події в своєму житті. Рана, яку Мігель дістав у Валенсії і яка так щасливо виявилася не такою важкою, як думали в першу хвилину, повернула йому впевненість у собі, яку похитнула була фантастична майстерність Антоніо і його воістину лев'яча безстрашність.
Антоніо був поранений в Пальма-де-Мальорці, і це переконало Луїса Мігеля, що Антоніо також вразливий, а його роботу останнім биком у Валенсії Луїс Мігель, на щастя,
