Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Я так радів, віднайшовши всі ці місця і побачивши їх неспоганеними, що ні різні новації в Памплоні, ні юрми, що запрудили її, не мали для мене значення. Ми тут знайшли свої улюблені шинки на взірець «Марсельяно» і, як колись, ходили туди вранці» після encierro[4] снідати, пити вино й співати пісні; «Марсельяно», де дерев'яні столи і дерев'яні приступки сходів вимиті і вишарувані, аж сяють чистотою, наче тикова палуба яхти, якщо не зважати на розлите на столах вино, але це лише для оздоби. Вино було так само приємне на смак, як і тоді, коли нам було по двадцять років, їжа як і колись, чудова. Пісні співалися ті самі, але були й нові, гарні пісні, з викриками і притоптуванням під дудку й барабан. Обличчя, молоді колись, постаріли, як і моє, але всі ми дуже добре пам'ятали, які ми були в ті роки. Очі залишилися колишніми, і розтовстіти ніхто не розтовстів. Ні в кого не залягла гіркота в кутиках уст, хоча очам, можливо, довелося побачити багато чого. Гіркі складки біля кутиків уст — перша ознака поразки. Поразки тут не зазнав ніхто. Світське наше життя минало в барі Чоко, під аркадами поблизу готелю, де колись був хазяїном Хуаніто Кінтана. Тут, у цьому барі, один молодий американський журналіст висловив мені свій жаль, що не міг бути з нами в Памплоні тридцять п'ять років тому, коли я їздив по країні, і знайомився з народом, і знав іспанців, і уболівав душею за них, і за їхню батьківщину, і за свою роботу, а не гаяв час у барах, напрошуючись на улесливу хвалу, захоплюючи прихвоснів своїми дотепами і роздаючи автографи. Все це і ще багато чого в такому дусі містилося в листі, який він мені написав після того, як я його вилаяв, бо він не прийшов по квитки на кориду, що я роздобув для нього у одного знайомого перекупника. Журналістові було літ двадцять з гаком, і в двадцяті роки він би так само рубав з плеча, як і в п'ятдесяті. Він не знав, що те, про що він говорить, нікуди не може дітися, треба тільки уміти це бачити. Він цього не знав, і, коли він намагався дорікати мені Памплоною, на його гарному, юначому обличчі, біля верхньої губи, вже значилися гіркі рисочки. Те, про що він говорив, нікуди не ділося і було відкрито для нього, але він не бачив.
— Що ви з ним возитеся, з цим слизняком, — сказав Хотч. Хотч, інакше Ед Хотчнер, був наш давній приятель і вже місяць подорожував разом з нами, як і доктор Джордж Севірс.
— Він зовсім не слизняк, — сказав я. — Він майбутній редактор «Рідерс Дайджест».
— Хай Джордж зробить йому укол, щоб безболісно відправити його на той світ, — запропонував Білл Девіс.
— Ай справді, Джордж, — сказав Хотч. — Подумайте, від скількох років страждань ви його врятуєте.
— Нагадайте мені, де я живу, Хотч, — сказав Джордж. — Я тоді сходжу й принесу все, що треба. Можливо, ще декому потрібний укол?
— Не завадило б заодно потурбуватися про Антоніо, — сказав Хотч. — Не гоїться його рана.
— Антоніо сьогодні виступає в Пуерто-де-Санта-Марії, — сказав Білл Девіс.
— Чорт би його забрав, — сказав Джордж. — Сподіваюся, він не забув про присипку, яку я йому дав.
Після того як закінчилася наша гульба в Памплоні, Антоніо двічі виступав у Франції, в Мон-де-Марсані, де мав великий успіх, але бики, мабуть, були з підпиляними рогами, і він ніколи не розмовляв зі мною про ці бої. З Франції він прилетів до Малаги на торжество, яким Мері вирішила відзначити мій спільний з Кармен день народження. Торжество вийшло бучне, і я, можливо, не усвідомив би, що мені стукнуло шістдесят, якби Мері не влаштувала все так добре і врочисто. Але тут уже не можна було відмахнутися від цієї думки. Я волів би не говорити про свій ювілей і зразу перейти до феєрії в Валенсії, де почалася смертельна сутичка між Антоніо та Луїсом Мігелем. Але є дещо, про що я неодмінно мушу сказати.
Коли тяжка рана, одержана Антоніо в Аранхуесі, загоїлася, ми стали дуже безпечні — в кращому значенні цього слова. Ми говорили про смерть без страху, і я висловив Антоніо все, що думаю про неї, хоча це пусте, бо ніхто з нас нічого про неї не знає. Я міг щиро зневажати смерть і навіть іноді навіювати це презирство іншим, але ж мені вона тоді не загрожувала. А от Антоніо стикався з нею щодня і нерідко двічі на день і для зустрічі з нею приїздив здалеку. Він щоденно наражався на смертельну небезпеку, і стиль його роботи був такий, що він свідомо розтягував загрозу смерті до немислимої для нормальної людини межі. Щоб витримати це, йому потрібні були залізні нерви й абсолютний спокій. Він працював чесно, без фальшу, і наслідок бою для нього цілком залежав від його уміння розпізнавати небезпеку і запобігати їй, скоряючи собі бика одним порухом кисті руки, якою керували його м'язи, його нерви його реакція, знання, чуття і мужність.
Якби не точність і швидкість його реакції, він не міг би так працювати. Якби мужність покинула його хоч на найменшу долю секунди, він утратив би владу над биком і бик заколов би його рогами.
