Вітіко - Адальберт Штіфтер

— У доброму та вірному сусідстві! — крикнув Діт.

— Ми будемо триматися разом, як уже трималися, і не буде сварки поміж нами! — крикнув Вернгард із Затоня.

— Так, у доброму сусідстві! — загукали численні голоси.

Потім заговорив Вітіко:

— Велебні священики, високий жупане і шановні люди! Я дякую вам за ваші бажання. Нехай небо буде в домі, як сказав велебний священик: у цьому полягає все. А що станеться ще — про те подбає Бог. Я намагатимусь робити добро, все інше, як каже Сильвестр, похідне від цього. Я буду вірним сусідом і нікому не шкодитиму. Отож я подаю свою руку.

Вітіко простяг руку, і люди один за одним тиснули її.

Тепер уже Еппо, молодий будівничий із Праги, приніс пергамент, розгорнув його й показав усім. На ньому був зображений замок, яким він мав бути вже збудований. Люди передавали один одному пергамент, кожен розглядав його і кожен хвалив. Потім той пергамент знову поклали до торбинки.

Після цього старший над мулярами виголосив промову перед будівництвом стін. Після нього промовляв старший над теслями, а потім ошатні чоловіки, що стояли з лопатами, встромили лопати в землю й почалося урочисте копання. Завдяки цьому обряду викопали глибоку канаву, немов під час справжньої праці. Потім будівничий подав знак припинити роботу, і всі пішли до столів, на лави, на зелену луку, кому як пощастило, і стали обідати. Люди, що були там як глядачі, також отримали наїдки та напої, — кому вистачило.

Після обіду процесія повернулася до Фримбурка. І того самого дня, а дехто й наступного, гості з інших сіл пороз’їжджалися додому.

Відтоді на горі святого Хоми почалося будівництво замку. Еппо розподілив роботи між людьми, яких він найняв і які прийшли добровільно. Викопали канави для підмурків, притягли колоди, з яких мали будувати риштовання. Як і на будівництві замку Шауенберґ, з усіх боків підвозили потрібні будівельні матеріали. Численні будівельники та будівельниці, що працювали там, дотримувались порядку і, немов мурашки, які намагаються в лісі зміцнити своє житло, прагнули спорудити в лісі людське житло.

Вітіко тим часом жив у своїй кам'яниці у Фримбурку. Але одного дня в шкіряному обладунку і в супроводі тільки Раймунда він поїхав від дому. Доїхав до заїзду в Дольні Вітавіце, а звідти узліссям великого лісу подався до Айґена. В Айґені пообідав, дав коням спочити та поїсти. Від Айґена двоє чоловіків поїхали лісом угору проти течії ручаю Міхель. Пополудні добулися до лісового дому Генріха фон Юґельбаха. Їм відчинили браму, вони заїхали на подвір’я, Генріх привітав Вітіко, про коней подбали. Вітіко заговорив:

— Дозвольте я спершу зайду до вашого покою.

Генріх завів його до кімнати, а вже там привітався знову:

— Вітаю тебе, Вітіко. Я радію, що ви приїхали цієї пори.

— Я думав про ваші слова, — мовив Вітіко, — і думав про свої слова.

— І діяли відповідно до тих слів, — всміхнувся Генріх. — Подайте мені свою руку.

Вітіко подав руку, Генріх узяв її і сказав:

— Ваша рука — це рука чоловіка, і моя рука — рука чоловіка.

— Ви привітали мене в своїй кімнаті, і я привітав вас, а тепер ведіть мене до високої пані Вюльфгільти.

— Тож ходімо, — кивнув Генріх.

Обидва пішли в кімнату Вюльфгільти. Коли вони зайшли, Вюльфгільта підвелася, пішла назустріч Вітіко, подала йому руку й мовила:

— Вітіко, вітаю вас від щирого серця, ви знову навідали нас у нашому лісовому будинку!

Вітіко нахилився до поданої руки, поцілував її, потім випростався й сказав:

— Висока пані, я шанобливо вітаю вас. Я чекав, поки визріє час, щоб мати змогу знову прийти до вас. Я думаю, що час уже визрів, і тому я посилав одного чоловіка, який мав дізнатися, чи ви живете в лісовому домі. Той чоловік приніс мені звістку, що ви живете в цьому домі, і тому я поїхав до вас. Оскільки я тепер стою перед вами, високий пане, і перед вами, висока пані, дозвольте мені говорити передусім про те, про що я приїхав говорити.

— Сядьмо, — запросив Генріх.

Усі сіли.

— Кажи, Вітіко, — мовив Генріх.

— Якщо ви такі ласкаві слухати, я казатиму, — кивнув головою Вітіко. — Ви, високий пане, колись казали мені: як гість ви завжди бажані в моєму домі, а ви, висока пані, казали: приходьте як гість скоро знову до нашого дому. Але як гість я вже не приходив, бо хотів прийти в іншій постаті, — або ж уже ніколи не приходити. Ви, пане Генріху фон Юґельбаху, два роки тому сказали мені у своїй кімнаті: в битві на горі Високій ви мали червону дику троянду, тож подбайте, щоб ця троянда цвіла в долі вашої країни, а потім приходьте. Ви, пане Генріху, фон