Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Речі інколи справджуються по-іншому, ніж ми думаємо, — мовив Вітіко.

— Вони справджуються, байдуже, думаємо ми про них чи ні, — сказав Гульдрик.

— Тож справдяться і ці, — виснував Вітіко.

— Справдяться, справдяться, і ви побачите! — скрикнув Гульдрик.

Вітіко пробув у Митині два дні, а потім поїхав до Фримбурка. У Фримбурку він купив кам’яницю з міцною круглою аркою воріт, колись він ночував там один раз із провідником Флоріаном. Звелів, щоб будинок якомога краще опорядили для нього і його почту. Потім запитав, чи є люди, здатні копати криниці й мурувати. Йому назвали таких людей. Вітіко звелів погукати їх і сказав їм бути наготові, коли буде потреба в них. Ті пообіцяли.

Після цього Вітіко поїхав у Горню Плану. Звідти він послав вісника до жупана Любомира в Дудлеби. Любомир відіслав його назад із повідомленням, що через п’ять днів прибуде жупний суддя Вентислав і оголосить про панування Вітіко. Вітіко розіслав посланців, запросивши суддів усіх сіл прийти того дня до Плани.

Як настав той день, перед церквою Плани спорудили стіл. Коли зібралися Вентислав, Вітіко, судді і багато священиків, Вентислав і Вітіко стали перед столом. Священик поставив на стіл хрест Спасителя, а потім став поряд із Вітіко. Судді стояли трохи поодаль від столу, дивлячись на Вентислава і Вітіко. Трохи далі й навколо стояли інші люди. Вентислав прочитав тепер наказ ясновельможного князя Владислава, що Вітіко з Пржица обдарований тими і тими районами Лісового краю і всіма податками. Він прочитав із пергаменту назви сіл, територій та опис меж і вимагав від суддів обітниці на хресті Спасителя бути підпорядкованими Вітіко.

Судді на хресті Спасителя пообіцяли бути підпорядкованими Вітіко.

Потім коваль із Плани щосили крикнув:

— Слава ласкавому Вітіко, якого ми обрали за нашого пана!

— Слава Вітіко! — закричали люди навколо.

А потім знову закричали «Слава!» і повторювали цей вигук багато разів.

— Вітіко, проводир на війні і проводир у рідному краї! — крикнув тесля Давид.

— Проводир на війні і проводир у рідному краї! — кричали люди.

— Ми казали на тій горі, що він має бути нашим проводирем, ще до того, як почалася битва, — крикнув шинкар Захарія, — і він добре керував нами, він такий, як і ми, а ми такі, як і він! Тепер усе гаразд.

— І він керував усіма лісовими людьми, навіть тими, які не належать до нас, коли вбили зеленого ватажка! — вигукнув муляр Пауль Йоахим. — І був добрий, ми розуміли його, і все було добре, і тепер добре.

— Ті, хто сидить удома, не знає, як воно на війні, — крикнув стельмах Стефан, — але ми вже можемо сказати, що тепер добре.

Скрипаль Том Йоганнес, що стояв між людьми і військом, вискочив наперед, підняв свою скалічену руку вгору, а потім ще й другу, й подавав головою і рукою знаки, що хоче говорити. Коли гамір ущух, він крикнув:

— Так, ми знаємо, ми, що були на війні, ми знаємо, ми знаємо все, але всі не знають, як воно годиться і які високі звичаї коло князя, та коло великих лехів, та коло панів і тих, хто тямить, а за тим, хто тямить, ми повинні йти, і я кажу вам, що ви всі галасуєте ще до того, як сказав своє слово пан, а якби ви були шляхетніші, то спершу говорив би пан, а ви потім.

— Ти теж говориш раніше від пана, та ще й більше, ніж ми всі! — крикнув шинкар Захарія.

Люди зареготали, але ніхто не сказав ані слова.

Тоді озвався Вітіко:

— Кажіть, нехай говорить, хто хоче.

Але тепер уже ніхто не хапався говорити. Тоді Вітіко звернувся до всіх гучним голосом:

— Судді хат і сіл моїх володінь, на хресті Спасителя ви дали мені обітницю підпорядкованості від ім'я всіх людей, які живуть на ній, я приймаю вашу обітницю і тепер на хресті Спасителя складаю вам і всім людям моїх володінь обітницю вірності пана своїм підданим та виконання обов’язків пана і кажу: десяту частину того, що ви давали ясновельможному князю Владиславу як володарю лісової землі, я на час мого життя лишаю вам. Решту ви платите мені. До служби мені тільки задля моїх потреб і задоволень я вас не змушуватиму, про свої будівельні роботи, шляхи, стежки і мости, свої поїздки, полювання і охорону я дбатиму зі свого майна. На службі нашій території і ясновельможному князю Владиславу я вас не гнобитиму і даватиму вам, коли виникне потреба, все необхідне. До добрих я ставитимусь добре, як лісовий товариш до решти лісових товаришів. Тих, хто не дуже добрий, я намагатимусь удосконалити, а коли буду змушений накласти покарання, то, отримавши докази провини, каратиму м’яко,