Вітіко - Адальберт Штіфтер

— А тепер, — заявив Генріх, — перший обов’язок господаря — дбати про гостя. Ви спішилися, і вас одразу завели до моєї кімнати. Тепер доречно провести вас у ваше приміщення, щоб ви там відпочили, облаштувались, а потім сказали, чого ви потребуєте далі.

— Я вам хочу поставити запитання зовсім іншого роду, — проказав Вітіко.

— То кажіть, — мовив Генріх.

— Дайте вашу згоду, — заговорив Вітіко, — щоб Берта і я ще сьогодні відвідали те місце, на якому я вперше побачив Берту. Берта просить про те саме.

— Я, тату, прошу про те саме, — додала Берта.

— Ну, то відвідайте те місце, — дозволив Генріх, — якщо й мати такої думки, як я.

— Нехай діти йдуть, — мовила Вюльфгільта.

— Дякую, — сказав Вітіко, — потім ми повернемось до кімнати.

— Дякую, тату й мамо! — подякувала й Берта.

Після цих слів Вітіко й Берта підвелися, попрощалися з батьком-матір’ю і покинули кімнату. Вийшли з дверей дому на піщаний майданчик, а з майданчика пішли стежкою поміж лук на південь, тоді як шість років тому по цій самій стежці йшли на північ до дому Генріха. Обоє не мовили ані слова. Дійшовши до місця молитви коло червоної хатини, стали поряд навколішки й молилися. Потім мовчки пішли далі. Дійшли до краю провалля, де дзюрчала вода, як дзюрчала й шість років тому. Йшли краєм провалля в той бік, куди текла вода. Ліс прийняв молодят. Вони відійшли від струмка й пішли ліворуч поміж стовбурами. Зрештою Вітіко заговорив:

— Берто, Берто, шість років тому ми йшли цією стежкою до твоїх батька-матері, і ти мене, незнайомця, вела до них. Хто б з нас двох тоді думав, що ми колись знову йтимемо цією стежкою, як ідемо сьогодні?

— Я про це не думала, — призналася Берта, — але мені здавалося, ніби ми часто ходитимемо разом.

— А мені здавалося, — розповідав Вітіко, — що я часто хотів би ходити з тобою. Отже, ти з охотою повела мене в дім твоїх батька-матері?

— Бо інакше я б не лишилася стояти в лісі з трояндами на голові, коли ти підходив, — пояснила Берта, — а втекла б у ліс, як і Труда.

— Тож ти через мене лишилася стояти на місці? — розпитував Вітіко.

— Я хотіла бачити тебе, — розповідала Берта, — а як побачила, ти став милий мені.

— А як я тебе побачив, ти теж була мені мила, — признався Вітіко. — Ми були двома дітьми.

— Але я до тебе вже бачила гарних лицарів і хлопців, і жоден із них не був мені милий, — казала Берта.

— А я бачив до тебе гарних панночок і дівчат, і жодна не була мені мила, — мовив Вітіко.

— Бачив? — перепитала Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти заговорила до мене? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був милий мені, я й заговорила до тебе, — відповіла Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти пішла зі мною до каменів, щоб сидіти коло кленів? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був мені милий, я й пішла з тобою до каменів, щоб сидіти коло кленів, — відповіла Берта.

— І сиділа поряд зі мною на камені, — додав Вітіко.

— Я сиділа поряд із тобою на камені, — мовила Берта.

— А ти була така мила мені, — признавався Вітіко, — що я завжди б сидів коло тебе і завжди залюбки розмовляв би з тобою. Берто, ти вдягнена сьогодні, як тоді.

— Те саме вбрання, яке я мала на собі тієї неділі, — відповіла Берта, — тільки чорна сукня стала мені трохи закоротка.

— Мені все видається таким самим, як і тоді, — сказав Вітіко.

— Я це вбрання вже ніколи більше не вдягала, але зберегла його, — розповідала Берта, — а коли ти сьогодні прийшов, я вже знала, про що ти запитаєш мене, і вдягнула його. А ти теж у тому вбранні, що й тоді.

— Це той самий обладунок, — казав Вітіко, — я часто вдягаю його, але не завжди, і вдягнув його, бо сьогодні хотів запитати тебе про те, про що вже запитав. Берто, а чому я тоді видався тобі милим?

— Ти став мені милим, бо став милим, — відповіла Берта.

— Таж я був тобі геть чужим, — нагадав Вітіко.

— Мені ти був не чужий, коли я побачила тебе, то вже давно знала тебе, — відповіла Берта.

— І я знав тебе завжди, коли ти стояла з трояндами на узліссі, — мовив