Останні орли - Михайло Петрович Старицький

росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…

— Чудова думка! — пiдхопив Найда. — I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.

— Ех, орле мiй, оце гарно! — скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!

— Та й для панни буде спокiйнiше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…

— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.

Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.

Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.

Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.

— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.

— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.

— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.

— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! — Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…

— Спокiй! — з болем скрикнула Прiся. — Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!

Прiсин голос урвався.

— Спасибi тобi за ласку, дитино! — нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. — Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?

У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.

Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.

Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:

— Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб’є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.

— Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! — в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.

XXVI

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий — то був отець диякон — пiд’їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежi.

— Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити — друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

— А хто у нас тепер за регiментаря? — з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… — вiдповiв диякон.