Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — жваво заговорив Найда. — I пасiку, i дiда… Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв України, говорив, що козак для того й народжується на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру…

— Еге ж… Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв.

— Квача й Передерихату? Я цих добре пам’ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю.

— Приїжджав, приїжджав, мiй любий, — розчулено мовив запорожець. — I тi хвилини були найщасливiшi в моєму життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому — ще зарано було… А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нинi вiдпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надiї… є й грошi для цього.

— I присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо.

— Я вiрив i вiрю, що син… — тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. — Та коли, — почав вiн знову, — ти несподiвано пiшов у ченцi — це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть твої думки… I раптом, у розквiтi твоєї слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр’ям, — ти щез, зник безслiдно, невiдомо куди! Я шукав тебе скрiзь, розпитував — нiхто нiчого не мiг сказати. Усi вирiшили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серцi! Знайти собi сина, знайти собi єдину втiху за всi муки — i знову його втратити!..

Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi:

— Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi… О, з моїм горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. — Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок своєї душi в той час, коли гине рiдний край!..

Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом:

— В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе… Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслуженої кривди.

— Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його… — старий замовк i впився очима в.Найдине обличчя.

— Але ж ви самi казали, що батько мiй був український шляхтич. Та коли б вiн був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве України з мого серця!

— Так, так! — скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. — Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя!

Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…

— На тебе надiюсь, у тебе вiрю, — через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька…

— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.

— Вiрю, вiрю… — прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв’я.

Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв:

— Нi, нi, сину, моєї залiзної натури радiсть не вб’є. У цей час почулися чиїсь кроки…

До келiї ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд’їзду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi.

— Поставили й хреста, — додав вiн, — не встигли тiльки високої могили насипати.

— Насиплють їм могилу думи й пiснi нашi, — похмуро вiдказав отаман. — I тiєї могили вже нiхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

— Вже свiтає.

Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi.

— Свiтає? — пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. — Чуєш, свiтає… поспiшай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам’ятай присягу!..

— Пам’ятаю, пам’ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчi запорожця промайнула зневажлива