Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, — додала, зiтхнувши, господиня. — Ах, мiй Стась так тiшився ним. — При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.

— Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.

У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.

Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирi, — вiдповiла Дарина.

— У Лебединському монастирi? — Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: — Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.

— То це був наречений панни? — мимохiть скрикнула Дарина. — Боже мiй! А я не знала…

— Хiба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:

— Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне дiється зi мною… — а що — не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув — i побачив той покiй, — усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.

— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.

— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.

Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.

— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку!

— Ай справдi! — з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. — Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати… в калюжi кровi… Вона захищала мене до останнього подиху…

— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — iз стриманим обуренням промовила дiвчина. — А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi — змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога… Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!..

— Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе.

— Опам’ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти…

— Нiхто не ввiйде… На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками.

— Коханий