Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв таївся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив:

— Мiй син, мiй! Українець серцем i душею i страшний месник ляхам!

— Українець серцем i душею i страшний месник ляхам! — повторив за ним i Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу.

— Дякую тобi, господи! — прошептав вiн, зводячи очi до неба. — Ти вже тут, на землi, заспокоїв моє розтерзане серце… Iди ж, сину… iди, але бережи себе: в тобi єдиному моє життя, моя радiсть…

— Бережiть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

— То нехай же благословить тебе бог! — i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi.

Ще сонце не сходило, як Найда iз своїм загоном виїхав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшаної та Лисянки.

Усi їхали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цiєї спiльної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливої розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов’язку, скрiпленого присягою, даною отаманом своєму рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невiдоме майбутнє будило в її душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорної iмли.

Та й у кожного напередоднi кривавих боїв зринали з потаємних глибин душi зворушливi спогади.

Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд’їхала до Найди й тихо спитала його:

— Об чiм, коханий, так задумався?

— Га?! — здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?

— Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, — мовила дiвчина. — Ти ось зажурився, друже мiй, i в моє серце теж запала печаль… Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер нi менi, нi пораненим немає притулку; у Київ, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог…

— Щастя моє, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! — прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп’янiлий вiд захоплення.

— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе менi не жити. Але як пiд час цiєї бурi… не сховатися вiд неї, нi, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд!

— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв’язала б менi крила.

— Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

— Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу…

— Про що ж ти думав?

— Не про небезпеку, нi, — посмiхнувся Найда. — Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця… почув од нього несподiванi речi… Виявляється, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм’ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там є потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнької спочивальнi губернатора… Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.

— О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, — задумливо сказала Дарина. — Я спершу було навiть зрадiла, що монастир… нi, не тому, що вiн зруйнований, — схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, — тi страхiття i кривавi злочини… ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стискається… Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник.

— Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, — заспокоїв дiвчину отаман.

— Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, — загадково промовила Дарина.

У цей час до Найди пiд’їхав диякон i перебив розмову:

— А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Конi вiдпочили!

— Гаразд, — погодився Найда й махнув рукою:

Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер.

Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними