Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Ось перстень мiй, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної.

Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров’я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет.

Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку — князiв Яблоновських.

Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi.

Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi.

Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв.

Губернатор писав, не повертаючи голови.

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" — думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

— Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, — вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

— В такому разi прошу пана зачекати тут п’ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…

Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi… У храмах було повно старих i жiнок… Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку.

Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки — решта хлопiв та мiщан порозбiгалася… Навiть спокусливi пропозицiї єврейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження їхнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого.

У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, — тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усiєї сiм’ї лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за взаємними симпатiями належав до сiм’ї губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з’являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi — i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати її з височини мурiв картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду… Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю… З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола — так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi — твердо стоїть i охороняє мiсто", — так думав кожен, побувавши на валах…

Найвищим пунктом, що панував над усiєю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв…

Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; її серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його — це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспокоїлась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тiєї думки, що нових братiв їй треба жалiти бiльше — адже їх