Останні орли - Михайло Петрович Старицький

моєї дружини… Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр… знищити всю сiм’ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв… Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили… Та сила була на боцi гаспидiв… Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили… Сердешну ж дiвчинку, зв’язавши, вiдвезли у своє чортяче гнiздо… Що там було з бiдолашною — не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! — заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. — Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, — хрипким голосом провадив вiн далi. — Усi вони згорiли… i вугiль iз спаленої хати змiшався з дорогим попелом…

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати її жодним звуком…

— Чи знаєш ти, сину мiй, що то є одразу втратити все найдорожче в свiтi, — нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, — i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлює голову… Нi, такої муки не пережити, не забути!.. — Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув: — Але є ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Такої муки немає навiть у пеклi!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним — i поквитатися сповна…

— Авжеж, поквитатися, — палко пiдхопив отаман. — I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цiєю помстою!

— I ти теж так думаєш, сину мiй, любе дитя моє? — нiби в нестямi вигукнув запорожець i своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

— Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися!

— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi.

Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам’ятi i тiльки стогнав вiд болю.

— Дай води, а то в грудях пече вогнем… — прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши її, дiд заговорив знову:

— Слухай! Я залишився iз своєю безутiшною журбою жити на свiтi лише для того, щоб вiдплатити вороговi; але вiдплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подiбна до моєї. Багато я думав про це… ночi не спав… а помста не давалася менi в руки. Не раз я цiлими ночами блукав навколо замку… Прокрадався всередину, до самої спочивальнi губернатора… але зупинявся: нi пiдпал, нi вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволiв, мало з глузду не зсунувся… Тодi на якийсь час я покинув цього диявола, хотiв виждати й придумати щось сатанинське… А щоб хоч трохи розвiяти свою тугу, пристав до гайдамакiв, вирiшивши зiбрати якнайбiльше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованiй сiм’ї… Ми грабували панiв, палили їхнi маєтки, вiшали економiв, орендарiв… I я при кожнiй нагодi кричав їм: "Ось так ви моїх дiтей рiзали, то й вам те саме!"

Старий запорожець перевiв дух, витер рукою пiт з лоба i, загадково осмiхнувшись, розповiдав далi:

— Грабували ми, рiзали, та й нам не раз давали перцю… Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з бiди, — а от замiсть нас перепадало зовсiм безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й рiзати кого попало. Якось ми пробиралися лiсами по Волинi, дивимось — на узлiссi горить з чотирьох бокiв, видно, пiдпалений, виселок i панський двiр… Думаю собi, чи не наш брат похазяйнував? Хотiв уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув менi: "Заверни!"

Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був наїзд — тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм’ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщiй до двору… думка була — застукати гайдамакiв панських зненацька, та їх уже й слiд пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огнi крик. Я туди — полум’я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробiгаю один покiй — нiкого; чую — у сусiдньому покої затрiщало… Стеля обвалилася… а крик чути… не то крик, не то стогiн уже. Я лiворуч — в iнший покiй. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному мiсцi трiснула, й полум’я крiзь щiлину так i шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — бiля моїх нiг лежить убита панi, голова розрубана, а коло неї дитя, рокiв трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум’я… Насилу вискочив! I чуприну трохи обсмалив, i жупан затлiвся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою… а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою…

— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька.

— Атож, тебе, мiй сину! — запорожець мiцно притис до своїх грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе моє горе немов покрилося цiєю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося — нi кола, нi двора, нi родини,