Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— А звiдки вiн туди прибув i коли?

— Прибув вiн учора… Звiдки — пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди — до її послуг — i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї — вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав’язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi — в Печерах або серед козакiв? — подумав сам собi отаман. — Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:

— Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?

— Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? — якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… — зiтхнувши, додала вона. — I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.

В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!

— У шановної панi був син? — спiвчутливо запитав Найда.

— Так, був… єдиний… i загинув… — зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.

— Ядвiго, облиш, — перебив її губернатор. — Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася панi, ковтаючи сльози, — але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!

— Годi, годi, Ядвiго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров’ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, — завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усiм — вiд старих до немовлят! — пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.

— Бiдолашнi, — промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, — тут вiн глянув на отамана, — зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор пiдняв келих за його здоров’я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.

Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.

То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:

— А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.

— Так, так, — пiдтвердив Кшемуський. — Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…

— Подiбних немає нiде, — посмiхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…

— Нi, нi! — похитав головою губернатор. — Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: