Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях?

Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будiвлi, де були келiї ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви — їхнi задубiлi трупи лежали ниць бiля аналоїв.

Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.

Найда з товаришами, обдивившись келiї, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн.

— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись.

— Стогне, стогне! — пiдхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.

На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:

— Живий, живий!

Потому вiн уважно оглянув оану на головi:

— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!

Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев’яним узголiв’ям, пiдмостивши киреї.

Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.

Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам’ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.

"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"

— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.

Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:

— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!

— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.

— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.

— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.

— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов’язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.

— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.

— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб’єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…

Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев’язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.

Пiсля перев’язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:

"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.

— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…

— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!

— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б’ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: "Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене