Одне без одного - Анна Чмутова

Після антигістамінних у Віри завжди болять щелепи й очі. Дівчина тре зіниці, що кожні п’ять хвилин норовлять заповнитися сльозами, і вже не намагається стримувати позіхання. Олексій не витримує її нещасного вигляду:

— Гаразд, іди додому. Нема чого справді тобі таким обличчям світити в офісі. Перекинь на Івана своїх клієнтів.

— Дякую, — Віра намагається посміхнутися, але надуті губи погано слухаються.

— Лише з тебе нова версія контракту для Н.

— Умієш ти весь кайф обламувати, — бурмотить дівчина. Але погоджується й приймає з рук начальника паперову версію з правками на полях. — І коли ти тільки навчишся у файлах на ноутбуці залишати позначки?

— У них абсолютно немає душі.

— Ти юридичну мову читав? Там душу продали дияволові.

Льоша на це тільки закочує очі й пропонує подрузі вдягатися. Віра обмотує обличчя шарфом, щоб не лякати таксиста, якого їй щедро сплачує Олексій. І хоча начальник занадто часто концентрується на вигоді й грошах, ніхто не скасовував їхні приятельські стосунки.

У машині таксі пахне приємно. Чимось зимовим і святковим. Такий запах був у дитинстві. Віра втягує повітря в себе маленькими порціями й намагається розгадати химерний аромат. Водій це помічає й трактує по-своєму:

— Щось не так?

— Не розумію, що за запах.

— Хвоя, мандарин і кориця. А що таке? — водій дивиться на неї у дзеркало заднього виду, поки вони стоять на світлофорі. Точно! Так пахли передноворічні свята. Коли мама пекла печиво, а Віра з батьком наряджали ялинку. Варвара зовсім тоді маленька була, але теж брала участь: вередувала й просила повісити парочку іграшок, виваляв їх на полу перед цим.

— Знову мандарин, — зітхає дівчина. — Не лякайтеся, не буду я вам через той клятий мандарин ставити погану оцінку.

— Кхм, так помітно нервую? — хлопець напружується ще сильніше.

— Мені принаймні так здається, — знизує плечима. Відкидається на спинку й заплющує очі. Шкіру на обличчі й руках неприємно поколюють внутрішні голочки. Гаєвській здається, що перевертні в першу секунду відчувають приблизно те ж саме. Вона усміхається сама своїм думкам, кривлячи губи в м’яку тканину шарфа.

Намагається упоратися з дрімотою, що вперто опускається їй на очі. Здається, розплющити їх зараз неможливо. Чи в неї вже настільки запливло обличчя, що набряки перебралися на повіки? У Віри навіть не з’являється сил це перевірити.

Прокидається вона тільки тоді, коли її обережно штовхають у плече.

— Ну, — Віра втомлено відмахується рукою. — Я ще трохи посплю.

— Дівчино, ну не в моїй же машині!

Слова равликами заповзають до її свідомості. І тільки коли думки щільно скріплюються в один логічний ланцюжок «бажання спати — чужий голос — чужа машина», Віра все ж змушує себе розплющити бодай одне око.

— Давно стоїмо? — позіхає й оглядається. Її рідний сірий двір під шаром снігу стає привітніше. Видихає в шарф і одразу ж отримує запітнілі окуляри.

— Хвилин п’ять. Ви дуже міцно спите, — таксист нервує. Здається, він уперше потрапляє до такої ситуації.

— Перепрошую. Побічні реакції від ліків.

Віра все ж вилізає з теплого салону машини. 

— Вас, може, провести? А то ще дорогою десь заснете? — пропонує водій.

Гаєвська відмовляється, але дякує за пропозицію. Насправді заснути в під’їзді у неї жодного шансу. Віра занадто полюбляє чистоту, щоб усістися білим пальто на брудні сходи. А ще полюбляє комфорт, щоб заснути на холодному бетоні, коли до теплого ліжка — лічені метри.

Коли Віра доходить до дверей квартири, гасячи чергове позіхання, з неї миттю злітає сон. Відчинені новенькі двері випускають у темний під'їзд рівну смужку світла.

— Бляха, — дівчина видихає це в шарф майже беззвучно. Думки після сну в голові бігають одним скаженим табуном тарганів, яких потривожили лампочкою, що загорілася, і ніяк не можуть зібратися в одну купу.

Віра в голові лає всіма словами розхвалювану систему захисту й намагається зрозуміти, чи варто їй тікати з під'їзду. Або краще піднятися на поверх вище й викликати поліцію? Ідея посидіти на брудних холодних сходах наближається до реальності.

І коли Гаєвська збирається вже навшпиньки підійматися на поверх вище, чує знайомий звук. Варвара іноді співає собі під ніс — мелодію навряд чи розібрати. І саме такий наспів звучить зараз з-під прочинених дверей.

— Бляха, — знову видихає Віра, але тепер гучніше й з долею агресії.

Ні в чому невинні поки що двері Віра зі злістю смикає на себе. І тут же стикається зі здивованим поглядом молодшої сестри. Варя стоїть перед злощасним дзеркалом і дивиться на сестру, так і не донісши аплікатор із тінями до обличчя. Хоча червоні стрілки на половину обличчя й червоні губи вже навряд чи вимагають промальовування.

— Ти якого хєра двері не зачиняєш? — усе ж таки видає Віра. — І чому ти така жахливо нафарбована?

— З огляду на техніку я нафарбована ідеально, — відбиває Варвара. Повертається до своєї справи й фарбує смужку під бровою. — А щодо дверей, я через хвилину убігаю. Ти чого так рано вдома?