Одне без одного - Анна Чмутова

— Так, — і оком не веде Роман. Він давно вже обдумав сотню разів усю ситуацію. Впевненості в ньому — на чотирьох.

— Я зрозуміла тебе. Тоді залишається єдиний варіант — вивести цю людину на чисту воду, знешкодити, підставити — та називай це як завгодно. Судячи з твоїх слів, пропонують тобі щось протизаконне. І єдиний спосіб вберегти себе та захистити сім'ю — здати цю людину.

— А ти думаєш, що все так просто робиться?

— Я взагалі думаю, що нічого просто не робиться. Але ж поліцію, СБУ й ДБР зробили не тільки для того, аби дівчата в соцмережах на них молилися?

— Ти про що?

— Ти не зрозумієш. Особливості віку, — зітхає Віра й чухає руку під тканиною колючого вовняного светра: — Але я про те, що так, система у нас далеко не ідеальна. У нас постійно трапляються пройо… прогалини в законодавстві. Але й все це працює, якщо дати чарівних штурханів.

— А це особливості твого віку, — відбиває Сердюк. — Хоча у твоєму віці вже час знімати рожеві окуляри й дивитися на речі більш реалістично.

Віра не погоджується. Вона давно вже прийняла світ із його недоліками. А останні декілька місяців її остаточно змусили попрощатися з надіями на прекрасне.

— Я-то без окулярів. А тобі коричневі треба зняти.

— Що? — вчергове на обличчі Сердюка з'являється нерозуміння.

— То! Я не дивлюсь на світ рожево. А от для тебе все лайно. А світ не коричневий, не чорний і не білий. Тут багато кольорів. І ти можеш, трясця, повпливати на те, що відбувається у твоєму світі. Інакше що? Ти готовий відмовитися від родини й чекати, поки щось там заспокоїться? Чекати два місяці, пів року, рік, сім років? Ти цього хочеш? Замість того, щоб ризикнути й захистити одразу всіх?

— І все ж таки, ти думаєш наївно.

— Я думаю адекватно й доросло, — не погоджується Віра.

— Це самому точно не провернути, — зітхає Роман.

Віра, побачивши у впевненості чоловіка першу тріщину із сумнівів, старанно забиває туди кілочок:

— Так ось я! Я готова допомагати.

— Ми це вже оговорили. Ви-клю-че-но.

— Тобто тебе зупиняє тільки моє потенційне травмування?

— І це також.

— Тоді я пропоную тобі сміливо на це наплювати. Я доросла людина. Я розумію, куди засовую свій ніс. Я розумію, що наслідки можуть бути небезпечними. Принаймні, я вже бачила результат цих потенційних наслідків — ось там, у десятій палаті. 

— Я маю над цим подумати, — чоловік здається.

— Гаразд, тоді я залишу тобі свій телефон.

Віра копошиться в сумці. Колись Олексій настояв, щоб у кожного з адвокатів у їхній конторі були власні візитівки. Гаєвська навмання погодила дизайн, а потім довго не могла зрозуміти, як вона дала добро на яскраво-зелений шматок картону з червоними написами. Різдвяні кольори геть-чисто вбивали її професіоналізм. Віра не цуралася закидати ці візитівки на дно сумки й діставати тільки в крайніх випадках.

Роман на дизайн уваги не звертає. А потім:

— Кхм, то ти працюєш на Ключівського?

— Так, у його конторі. Ти ж його теж можеш пам’ятати.

— Угу. Він так-то до Аліси залицявся.

— Я тебе прошу, — махає рукою Віра й машинально довгими нігтями водить по шкірі під светром: — Там залицяння закінчилися на першій же п’янці в гуртожитку. 

— Можливо, — погоджується Роман.

— А поки ти думаєш, у мене питання: мені до Аліси зараз забігати?

— Можеш, звісно.

— Ти не зрозумів. Я прийшла до неї сьогодні, аби вона підписала документи в суд. На розлучення.

— Кхм. Так, хай підписує. Бережено Бог береже.

Сердюк стоїть на своєму. А Віра, підтиснувши губи в тонку лінію, поправляє окуляри. Ті сьогодні її дратують і норовлять постійно дістатися кінчика носа.

— Тоді гарного дня, Романе.

Віра забирає свої речі й підіймається знову сходами в травматологію. Дорогою знаходить номер знайомої, що працює в суді. Якщо Роман не хоче їй нічого розповідати, вона сама може знайти інформацію.

— Якщо тільки дуже швидко, — без привітань починає Ольга.

— Дуже швидко. Скажи мені, чи знаєш ти адвоката з прізвищем Сердюк?

Якщо до когось і треба було йти з цим питанням, то до Ольги. Ось хто носить у своїй голові сотню терабайтів інформації. Якщо правильно задати параметри пошуку, там можна відшукати дані по кожному, хто хоч колись потрапляв у поле зору секретаря судового засідання. 

— Знаю. Часто в нас веде справи.

— А з ким у нього могли бути конфлікти з ваших?

— Оу, а це вже починається конфіденційна інформація.

— Ти серйозно? Відмовиш старій подрузі?

— Ти не стара. І не відмовлю. Але не знаю. Тобі як швидко треба?

— Бажано не зволікати, — Віра вже доходить до палати подруги й, продовжуючи свою руйнівну справу з розчісування шкіри, стоїть під палатою.