Одне без одного - Анна Чмутова
— Тоді спробую сьогодні щось дізнатися. А у тебе що з ним? Несумісність у поглядах?
— Можна й так це назвати.
Гаєвська прощається з приятелькою і, увібравши повітря до грудей, штовхає двері палати. Їй хочеться вже швидше закінчити ці справи й повернутися на роботу. Навіть з урахуванням примх шановного клієнта й частими пробками на дорогах у центрі, вона вже неприпустимо спізнюється.
— Ну що, не засумувала тут? — питає оманливо бадьорим голосом.
— Нормально. А ви як, поговорили з Ромою?
— З твоїм Ромою нормально й не поговориш. Але віддалено він ситуацію прояснив. Тобі треба підписати документи.
— Все ж підписати? — на обличчі Аліси одразу ж тухне натяк на усмішку. Рішення чоловіка вона хоч і приймає, а не погоджується.
— Якщо ти не хочеш з ним розлучатися, ми можемо цього не робити.
— Та ні, — подруга кидає ці слова настільки безнадійно, що у Віри з’являється бажання добре струснути Сердюка.
— Давай тоді хоч на аліменти подамо, — пропонує Гаєвська, наче на її плече всівся хитрий диявол.
— Це буде занадто жорстка помста, — хмикає Аліса.
— Як знаєш, — знизує плечима й повертає всі папери в файл. — Ти цей, мандарини їси — сказали, смачні.
— Угу. Ти теж пригощайся.
Віра тягнеться до фрукта. Зранку нічого не їла. В ній зараз один мандарин і дві чашки кави. До цієї чудової компанії Гаєвська додає щедро ще кілька цитрусів:
— Гастрит скоро отримаю. Раніше хоча б Назар сніданки готував.
— А зараз що, сама не готуєш?
Аліса відривається від повільного стягування з мандарина білих ниточок і дивиться на подругу.
— Коли? Я запізнююсь щоранку. І вперше нормально їм о шостій, коли з роботи повертаюся.
— А обід?
— Це вже як окреме диво — коли як припаде. Іноді ще Іван тягає сінабони з кав’ярні внизу.
— А Іван — це хто?
— Теж адвокат. Працюємо разом.
— О, симпатичний?
— Побійся Бога. Я одружена.
Аліса тему не розвиває. А Віра одразу ж звертає розмову, аргументуючи другим повідомленням від начальника з питанням, де її носить біс. Дорогу до офісу Гаєвська майже повністю пробігає. Підбори грузнуть у сніговому пуху, а вітер хльостає оголене обличчя різкими поривами.
Віра ігнорує червоні щоки, свербіж носа й печіння легенів. Вона тільки сьогодні щиро обурювалася на слова Олексія щодо роботи. І так легко себе підставляти дівчина не збирається. Ігнорує ліфт, якого й так роєм чекають співробітники бізнес-центру внизу, і підіймається сходами. Знімає окуляри, на яких скло запотіло від перепадів температури, й почувається кротом.
Не встигає скинути одяг у кабінеті, як одразу ж двері відчиняються. І Віра, привітно усміхаючись, повертається до відвідувача — точно знає, що там буде начальник.
— Гаєвська, ти час взагалі бачи?..
Олексій не закінчує фразу й дивиться на Віру так, ніби побачив замість неї гуманоїда.
— Що таке, Льошо? Не можеш і пари слів зв’язати від моєї краси?
— А ти це ще не бачила? — начальник киває на неї ж.
— Що не бачила?
— Свою красу, — Олексій оглядається в кабінеті. А потім, не знайшовши нічого, дістає зі штанів телефон, вмикає передню камеру й передає Вірі.
Дівчина закочує очі, але приймає смартфон. Ну бувають у неї іноді занадто червоні щоки на мороз, що вже зробити. Дивиться в камеру і:
— Це кабзда…
Віра з відчаєм роздивляється своє відбиття на екрані. Якщо розпухлі губи ще можна списати на невдалу процедуру в косметолога, то бульбашкові набряки такого масштабу не бувають навіть після того, як впадеш у море з плівки для пакування.
— А я-то думала, чого вітер так боляче шкіру обпікає, — бурмоче Гаєвська. Віддає телефон власнику, щоб не бачити ту жахливу картинку.
— У тебе на що алергія, бідося? — начальник навіть забуває, що зайшов із претензією на губах.
— Це, мабуть, мандарини, — зітхає Віра. — Захотілося, трясця, новорічного настрою.