Приворотне зілля - Брати Капранови

конторі, коли ж вона прийде, а сам уявляє, як він з нею буде і де - на столі чи на підлозі, ви ж знаєте, чоловікові завжди є про що поміркувати перед побаченням. А вона не йде. Він уже зовсім розпалився, у віконця виглядає - нема сил терпіти. Ну, нарешті прийшла. Зайшла, в кутку стала. Він до неї - а від неї пахне, як у лузі навесні, якимись травами, зіллям. Готувалася, значить, до побачення. Він схопив її в обійми і почав цілувати, а вона випручалася і каже - зачекай, не спіши. Я сама все зроблю. Я тобі таке зроблю, що дівчата тобі такого ніколи не робили. Він аж підстрибнув: що то воно? Аж не може. Вона каже: роздягайся. Він: а ти? Вона: слухай, що тобі говорять. Ну він зовсім сором втратив, сорочку зніма, штани, просто перед нею. І став, готовий до бою, чекає, що ж воно буде. А жінка подивилася на нього голого, посміхнулася та кличе до себе ближче. Як підійшов, кладе руки йому на стегна і повільно так стає колінами на підлогу. А сама посміхається. Комсорг аж розгубився. Ні, він чув про таке, але в селі тоді порядки були, самі знаєте. І щоб дівчата хлопцям отаке робили, навіть уявити ніхто не міг. Злякався комсорг трохи, але цікаво ж, йому вже й багато не треба, тільки торкнися - і готовий. А жінка руки з його стегон знімає… Він аж очі закотив. Коли раптом чує - стукіт у двері. Та так сильно. Він поворухнутися - не може, очі відкрити - не може. А ззовні кричать, репетують. От почали вже двері ламати. А йому несила навіть пальцем повести, немов колода справді. Зламали двері. Це вже ранок був, планірка починалась, всі бригадири зібралися. Заходять і бачать, що комсорг голий стоїть серед контори, а перед ним на столі бюст товариша Сталіна. І бачать, що комсорг йому в рота всунув… ну, ви розумієте. Що там було, не сказати! Комсорга в кайдани і в район. Люди сміються, аж помирають, а розповісти нікому не можуть, бо тоді тільки за одну таку розповідь можна було поїхати пасти білих ведмедів, гірше чим за сам факт. Сам факт ніхто навіть уявити собі не міг. І слідчі теж. Жоден з них так і не наважився написати у справі, що ж робив комсорг у конторі, хоч сміялося все НКВД. Так і сидів бідолаха ні за що, а тут якраз Сталін помер, начальство вирішило справу не роздувати, тим більше що політика самі знаєте яка пішла. Взяли з хлопця страшну підписку про нерозголошення і відпустили. Так, вирішили, надійніше, бо як почати ту справу писати, невідомо хто слідом піде, чи не вся районна контора, і ті, що писали, і ті, що читали. Приїхали в колгосп, і там з усіх взяли підписку. А тоді вже засудили культ, і з’ясувалося, що комсорга ніхто навіть з комсомолу не виключив. Забулися. І пішов він далі по комсомольській лінії, а тоді по партійній. Правда, прізвище довелося поміняти і переїхати. Так і опинився в нашому селі шановний парторг.

З клубу долинала музика.

Микола Пилипович намагався вловити вираз очей співрозмовника, але, незважаючи на місячну ніч, це не вдалося.

- Отака історія. А ви кажете, фольклор! - Отець Штефан глибоко зітхнув. Свіже повітря і спогади, мабуть, позитивно вплинули на його голову, навіть язик припинив плутатися. - Ну, де там наш герой, ми що, без нього будемо догравати?

Микола Пилипович, який з певного моменту ловив кожне слово у цій неймовірній розповіді, почухав потилицю, що означало вищий ступінь замисленості. Щоправда, одразу ж пригладив потривожену зачіску.

- А откуда…

- Що?

- Откуда про це…

- Звідки знають? - перепитав священик. - Люди у нас все знають. Ми іноді і самі про себе стільки не знаємо, скільки люди знають.

Микола Пилипович з недовірою дивився на попа. П’яний він, звичайно, бо на тверезу голову такої історії не вигадаєш. А от чи правда все це? Мало хто що розкаже, кожному вірити - голова розпухне. Та й сам Микола Пилипович відчував, що перебрав сьогодні. Тут би головного не забутися. Як там, «клечанний кілок»? Що за слова вигадують, справді? Не можна по-людському сказати?

Панотець продовжував тримати майора за плечі, і це заважало зосередитись, тому останній зробив спробу вивільнитись з обійм. Господар сприйняв це як запрошення повернутися до хати.

- Тільки ПартТоргу… тс-с-с-с, - він приклав пальця до губів.

У хаті довелося випити ще наливки, бо інакше вся інформація, отримана сьогодні, не хотіла вкладатися в голові. І тільки коли майже приговорили пляшку, повернувся парторг.

- Ну как? - поцікавився Микола Пилипович.

- Вдома, - з полегшенням відповів той, і майор подумав, що добре мати сина, от як у нього, наприклад. Ніяких проблем.

- Роздавайте, - посунув колоду майорові отець Штефан. І незважаючи на те, що були п’яненькі, вони таки дописали пулю до двадцяти.

Проводжати гостей вийшли на ґанок господар з дружиною. Микола Пилипович глянув в очі попаді, що геть не були схожими на очі попаді. Отець Штефан ще раз змовницьки приклав руку до губів.

Музика у клубі давно мовчала, і тільки цвіркуни порушували елегійний спокій сільської ночі. Микола Пилипович з парторгом пішли вулицею, обговорюючи особливості зіграної пулі, як це заведено у завзятих преферансистів. Супутники не зовсім твердо переставляли ноги, зате завзяття їм не бракувало.

Село, певно, вже спало, принаймні жодного вогника у вікнах не світилося. Вулиця була порожньою, як і годиться вночі.

- Вам тоді треба було з чирви, бо у нього козир короткий, - доводив парторг.

- Конєшно! - заперечував Микола Пилипович. - Коли у нас бубна розляглась, то тут уже короткий - нє короткий, без разніци.

- А я вам кажу, з чирви… - не вгавав парторг.

Так вони пройшли зі сто метрів, коли майор раптом помітив, що назустріч рухається якась біла постать. Одразу спало на думку, що це не просто так, і, попри випиту наливку, Микола Пилипович спробував зосередитись. Біла постать повільно, але невпинно наближалася. На мить у мозку піднялася тривога, бо після сьогоднішніх розповідей у кого завгодно вона піднялася б. Проте майор узяв себе в руки, і скоро стало видно, що це просто пізній перехожий. Правда, вдягнутий він був у все біле - і сорочку, і штани, але це, безперечно, була людина, і від серця трохи відлягло. Парторг, певно, впізнав перехожого, тому що жодної тривоги на його обличчі помітно не