Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
Люди, які фігурують у Куше, також є типовими представниками свого середовища: «Ганс на трабанті» або таке собі узагальнено-східнонімецьке «Я», що в об’єднаному світі мріє бути «самоімітатором» (єдине, що, як відомо, не вдавалося Бернгардівському імітатору голосів), який братиме гроші із західняків за те, що представлятиме на їхнє замовлення «те, чим я був протягом всього свого життя — оссі», вказуючи Заходу на нелюдяність, «зоопарковість» його ставлення до Сходу. Також у запропонованих читацькій увазі текстах фігурують пси Гасо і Булі (аналогами могли би бути типові українські Бровко та Сірко), які, живучи у західноберлінському Штеґліці, не люблять поліцаїв ні по той, ні по цей бік Муру. Ці «коти в [офіцерських] чоботях» вигадують різні правила-заборони, або за допомогою благенької вистави злупити гроші у власну кишеню. Настання демократії знаменується тим, що «хіхієнічний кельнер», замість забороняти заходити до ресторану з тваринами, сам пропонує тим свіжу воду. Натомість на місці КПП з'являється газон, по якому за «законом від 3.11.1962» «чотири- і більшеногих істот можна вигулювати лише на повідку». Ще одне благеньке переписування історії східних земель важко не помітити.
Особливим локусом у Куше постає Берлін з його топографією та символами, а саме Берлінська телевежа, яку було споруджено 1965 року біля Александерплац, щоб демонструвати вороже налаштованому Заходу силу й велич соціалістичної держави. 368 м заввишки, ця вежа стала найвищою спорудою Німеччини. Після Повороту вона з околиці Східного Берліна перетворилася на вежу в самому центрі об’єднаного міста, що викликало великі суперечки щодо її доцільності там. Проте вежу було збережено, на відміну від багатьох ідеологічних будівель колишньої НДР. Марієнкірхе — середньовічна церква поряд із вежею. Вказуючи на можливість їх спільного знищення, Куше стверджує їхню культурну рівноцінність.
Лотар Куше
Східний салат із західною заправкою
Не бійся трабанта!
Водії трабантів ніколи не розглядали своє маленьке авто як засіб прискорення, лише як засіб пересування. Ніщо в ньому жодним чином не могло бути пов’язане з поняттям «раптово». Ніхто не міг раптово купити свого трабанта: як відомо, після подання заяви люди роками чекали на маленького чотириколісного друга; можливо, навіть довше, ніж якийсь нафтовий шейх чекає на свого виготовленого за спеціальним замовленням ролс-ройса із подвійним сталевим бронюванням, вбудованим офісом і подушкою антикризової безпеки за VIP-ціною.
Якийсь дідусь без водійських прав, але зі щирою симпатією до молодого покоління, завбачливо ставав у чергу на отримання трабанта, щоб заповісти онукові свій номер у черзі. Нині ж такий щасливчик чхати хотів на старого, а дідусь може хіба крикнути йому вслід слова шиллерівського Валенштайна: «Їдь! Я ніколи не розраховував на вдячність».
І він поїде, той молодик (який у часи черги за автомобілями цюняв у пелюшки) — але, звісно ж, не на трабанті, а, можливо, на потриманому БМВ, що стоїть у нас на розі вулиці й продається за 999 марок. Імовірно, що ця автівка за 25 секунд прискориться від 0 до 100 км/год, перш ніж розчиниться в хмарі іржавої куряви. Проте самоіронію ветеранів трабанта, які все ж намагаються за 15 секунд пройти від 0 до 100 метрів, навряд чи на 100 відсотків зрозуміють нащадки й ті, хто їде слідом за ними.
Тому що наймолодше покоління щоразу вимагає: трішечки раптовості, якщо можна! Та щодо трабанта, то, як ми вже казали, в ньому не було нічого раптового. Знавці стверджують, що ця малолітражка не могла раптово зламатися; навіть це відбувалося за певних умов — невпинно, проте неквапливо й спокійно, майже як у сповільненому кіно.
А тепер — раптово — більш не буде нового трабанта. Останній екземпляр зійшов зі цвікауерського конвейєра 30 квітня 1991 року. Мене цікавить, що сталося з останнім трабантом. Він потрапив до музею? Чи його придбав американський колекціонер, щоб покрити позолотою (як це раніше робили з дитячими черевичками), а потім виставити в парку як НЛО (невпізнаний летальний об’єкт).
«Картонка свій обов’язок виконала!», — дещо нешанобливо відгукнулася східноберлінська ранкова газета. Зрештою, непогано, коли хтось чи щось виконує свій обов’язок. Величезна кількість людей чекала свого трабанта, і під гаслом «тихіше їдеш, далі будеш» вони охоче їздили на ньому. До того ж не варто забувати, що цим людям не судилося вибрати собі іншу машину. Адже нечесно висміювати поглинача картоплі, що хай там з яких причин не має жодної змоги приготувати рис, локшину чи бодай кльоцки.
Як і в багатьох леґендах, в історіях про трабант є купа протиріч. Але він, здається, справді став леґендою — а леґенди відносно довговічні. Про трабант уже знято фільми (один нічим не кращий за інший) та — що, як на мене, набагато значущіше — ходить величезна кількість жартів. Мій друг Карлос Ноймайр розповів мені одного:
На парковці водій трабанта пропонує керманичеві мерседеса, що зупинився поруч, чашку кави. Той не проти. Трабантівець відчиняє дверцята — а в надрах багажника встановлена надсучасна кавоварка. «Мо’, смажену ковбаску до кави?» — «Егеж!!!» — повністю автоматизований електронний гриль під капотом двигуна достачає бажане. Панові з мерседесу все до смаку, він вражений. «Ви часто тут паркуєтеся?» «Так, — каже Ганс на трабанті, — буду за три дні о цій годині». На призначений час дядечко на мерсі підрулює з кількома друзяками, щоб повихвалятися перед ними своїм дивовижним знайомим. Трабант уже на місці. Але водія не видно, віконне скло ніби оповите туманом. Мерседесівець стукає. А зсередини лунає: «Хвилиночку, я тільки з душу вийду!»
А ось повідомлення одного інформаційного аґентства (ADN) — і вже ніякий не жарт: «Міністр фінансів Фінляндії Матті Луоекоскі отримав до
