Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Як для себе.

— Тоді сильно.— Вона поклала на другу сковороду грудочку масла і розбила чотири яєчка. Її рухи були спритні і впевнені.— Мене звуть Бренда Моріссі,— відрекомендувалася жінка.— Ми мешкаємо разом з Евелін. Вона нічого не казала вам про мене?

— Не пригадую,— відповів я, попиваючи охолоджений сік.

— Певно, Евелін була надто заклопотана,— зробила категоричний висновок жінка. Вона налила дві чашечки кави, кивнула на вершки і цукор.— Сідайте. Ви нікуди не поспішаєте?

— Ні,— я сів.

— Я теж. Я завідую картинною галереєю. Але ніхто не цікавиться живописом до одинадцятої ранку. Для такої дівчини, як я, це не робота, а мрія. Евелін не сказала мені, як вас звуть.

Я назвався.

— А ви давно знайомі з Евелін? — запитала вона, стоячи біля плити. Однією рукою вона струшувала сковороду з яєчнею, другою кидала скибки хліба в тостер.

— Чесно кажучи,— признався я трохи засоромлено,— ми познайомилися тільки вчора ввечері.

Вона стиха засміялася.

— Ох, цей Вашінгтон! Тут збирають голоси де тільки можна. І як тільки можна. Що ж, це, напевно, найкращий спосіб. Мила Евелін,— сказала вона незлобливо.— Я чула, як ви тут розважалися.

Я відчув, що зашарівся.

— Мені й на думку не спало, що в домі є ще хтось.

— Дарма. Я вже давно збираюся купити собі затички у вуха і кожного разу забуваю.— Вона вивернула яєчню на тарілки, зверху поклала шматочки бекону. Підсіла до маленького столика, за яким сидів я і втупилася в мене своїми чистими зеленавими очима. Губною помадою вона не користувалася, вуста її були блідо-рожевого кольору, щоки трохи розшарілися від гарячої плити. Обличчя в неї було довгасте з правильними рисами, шарф на голові надавав їй дещо суворого вигляду.— Евелін ніколи не криється зі своїми розвагами,— промовила вона, відрізала шматок бекону і, взявши рукою, почала їсти.— Мені доводиться закликати на поміч всю свою дівочу стриманість, щоб перешкодити собі зайти і розділити веселощі.

Я відчув, що моє обличчя немов скам'яніло, і швидко нахилив голову. Бренда засміялася.

— Не лякайтесь,— заспокоїла вона мене.— Такого ще не траплялось. І все-таки,— додала Бренда спокійно,— якщо залишитесь у Вашінгтоні ще на одну ніч і скажете, в якому готелі зупинилися, може нам схочеться удвох пропустити по чарці перед сном?

Не можу сказати, що мене це лишило байдужим. Ніч збудила в мені чуттєвість, якій довелося довгенько дрімати. А холодна безособовість запрошення інтригувала. Хоча б своєю новизною. Такі історії траплялися з моїми приятелями, вони розповідали про це, але зі мною — ніколи. Після того, що я вчинив у шістсот другому номері «Св. Августіна», я навряд чи мав моральне право відмовлятись переспати з подругою жінки, яку я теж пізнав тільки попередньої ночі. Нехай усе буде, як є. Але на мені ще висить справа з метрикою.

— Сьогодні вдень я від'їжджаю.

— Дуже шкода,— промовила жінка без будь-якого виразу.

— Та я незабаром повернуся.— Мені спало на думку зігнорувати запрошення Хейла на покер у суботу. Але тут же вирішив, що не годиться порушувати обіцянку і сказав Бренді, що повернуся в неділю.

— Де ви живете?

Я назвав готель.

— Можливо, у неділю я вам зателефоную,— це була напівобіцянка.— Я нічого не маю проти неділі.

«Гроші в банку,— подумав я, виходячи з будинку,— навіть на відстані двохсот п'ятдесяти миль надають людині чарівної сексуальної привабливості».

Намагаючись проаналізувати свій стан того ранку, я прийшов до висновку, що мене можна було б назвати спритним, легконогим, безтурботним, зіпсованим. Це, звичайно, старомодне слово, але саме воно спало мені на думку. А ще мені не давала спокою думка про те, що я в свої тридцять три роки так фатально помилявся стосовно себе. Я пильно вдивлявся в буденні обличчя чоловіків і жінок на вулиці, намагаючись розпізнати, чи були вони коли-небудь на межі злочину.

У готелі я взяв напрокат машину і забрав гроші з сейфа. Здається, я звикав до почуття, ніби мені чогось бракує, коли в моєму гаманці не шурхотіли стодоларові банкноти.

На шляхах Пенсільванії була ожеледь, тому я вів машину дуже обережно. Мені аж ніяк не хотілося потрапити в автомобільну катастрофу. Не такий був час, щоб лежати тижні або навіть місяці в лікарні, нерухомо і безпорадно очікуючи кінця.

6

— Прошу вас, з'єднайте мене з містером Граймсом,— сказав я дівчині, що взяла трубку.— З містером Генрі Граймсом.

— Скажіть, будь ласка, хто його просить?

Якусь мить я вагався: не хотілося називати своє ім'я.

— Передайте, що дзвонить його брат,— зважився нарешті я. У сім'ї нас було троє братів, і я хоч на цьому схитрував.

Почувши голос брата, я гукнув у трубку:

— Привіт, Хенку!

— Хто це? Невже це ти, Дуг? Де ти є, чорт забирай? — І знову, як у кабінеті Джеремі Хейла, я відчув вдячність до людей, які щиро раділи моїй появі. Хенк був старший за мене на сім років, і, поки ми росли, вважав мене малим бешкетником. Відколи я виїхав із Скрантона, ми бачилися дуже рідко, але я не сумнівався у щирості його почуттів.

— Тут, у місті. В готелі «Хілтон».

— Бери свої речі і катай до нас. Ми маємо кімнату для гостей. А діти не заважатимуть тобі спати до пів на сьому.— Генрі розсміявся з власного жарту. Його низький, незвичайно мелодійний голос звучав на фоні стукоту друкарських і обчислювальних машин. Він працював бухгалтером-експертом, і цей звук, що утворювався при операціях з грошовими знаками, був музикою його робочого дня.— Я подзвоню Медж,— додав Генрі,— і скажу, щоб вона чекала тебе на вечерю.

— Хенку, зажди хвилину,— урвав я його.—.Ти можеш зробити для мене послугу?

— Звичайно, малий,— не вагаючись погодився він.— Яку?

— Мені треба одержати паспорт,— сказав я, — а для цього потрібна метрика. Якщо я напишу в Харрісберг, це займе багато тижнів, а я поспішаю...

— Куди ти їдеш?

— За кордон.

— Куди саме?

— Не має значення. Як ти гадаєш, у тих паперах, що ти забрав з маминого будинку, може бути моя метрика?

— Приходь додому на вечерю, і ми разом пошукаємо.

— Я б не хотів, щоб Медж знала про мій приїзд.

— О! — Це був сигнал тривоги.

— Ти б не міг пошукати її