Нічний черговий - Ірвін Шоу
Моя перша склянка була майже повна, а Генрі встиг замовити собі ще дві. Дуже скоро він буде зовсім п'яний. Може, це усе й пояснює? Хоча я знав, що усього це не може пояснити.
— У Клари все добре,— провадив далі Генрі.— Зрештою, вона так пише. Коли пише. Її чоловік — велике цабе в маклерській фірмі. У них є своя яхта. Уявляєш собі, власна яхта у Граймсів. Гаразд, досить яро це. Як твої справи?
— Про це побалакаємо за вечерею,— сказав я. Мені було зрозуміло, що Генрі треба негайно нагодувати.
У ресторані Генрі зробив розкішне замовлення.
— А як щодо пляшечки вина? — спитав він, широко всміхаючись, ніби ця чудова й оригінальна думка щойно з'явилася в його голові.
— Як ти хочеш,— ухильно відповів я, знаючи, що після вина він буде ще п'яніший. Але я звик з дитинства слухатись його в усьому, і ця звичка, бачу, лишилася. За обідом Генрі нехтував їжею, зате налягає на вино. Іноді він несподівано тверезів, випростувався, пильно вдивлявся в мене і розмовляв майже суворо, ніби згадавши раптом про свої обов'язки голови сім'ї.
— Тепер давай поговоримо про тебе,— сказав він в один із таких моментів.— Де ти був, чим займався, що привело тебе сюди? Мені здається, ти потребуєш допомоги. Грошей у мене небагато, але, думаю, зможу дещо нашкрябати...
— Нічого подібного, Хенку,— заперечив я квапливо.— Гроші для мене не проблема.
— Ти тільки так думаєш, брате,— гірко посміхнувся Генрі.— Ти тільки так думаєш.
— Слухай мене уважно, Хенку,— тихо проказав я і нахилився вперед, намагаючись зосередити його увагу.— Я їду звідси.
— Їдеш? Куди? — спитав Генрі.— Ти все своє життя кудись їдеш.
— Це зовсім інше, Я поїду надовго. Спочатку до Європи.
— У тебе є там робота?
— Ні.
— У тебе немає роботи?
— Хенку, будь ласка, не розпитуй мене,— попросив я його.— Я їду. Надовго. Не знаю, коли ми зможемо знову зустрітися. Може, навіть ніколи. Мені хотілося перед від'їздом залагодити деякі справи. І ще я хочу подякувати тобі за все, що ти для мене зробив. Хочу, щоб ти знав: я свідомий того, що ти для нас зробив, і дуже-дуже тобі вдячний за все. Раніше я був шмаркачем і думав, що вдячність — ознака зніженості або деградації, що вона не властива справжнім британцям і всякі такі безглузді речі.
— Ет, дурниці,— урвав мене Генрі.— Забудь про це, добре?
— Ні, я про це не забуду. Навпаки, хочу сказати тобі ось що: татко помер, коли мені було тринадцять років...
— І залишив після себе невеличку страхову премію,— втрутився Генрі, ствердно хитнувши головою.— Еге ж, невеличку страхову премію. Я ніколи не сподівався від нього — людини, яка все життя працювала майстром у механічній майстерні,— нічого подібного. Від людини, яка заробляла на життя фізичною працею. Він дбав тільки про сім'ю. Що сталося б з нами, якби не та невеличка премія...
— Я не це мав на увазі.
— Про це теж варто поговорити. Коли вже мова зайшла про смерть і страхування, вислухай мій звіт.
— Що ти пам'ятаєш про нього? Ось про що я хочу тебе спитати. Я був ще дитиною, мені здається, я його зовсім не знав; просто був хтось, хто приходив додому поїсти і відпочити. Він і досі сниться мені, але я не можу чітко уявити його обличчя. А тобі було тоді двадцять років...
— Його обличчя,— сказав Генрі.— Це було обличчя чесної, трохи грубої людини, яка ніколи не думала про себе. Це обличчя не пасувало до нашої епохи. Обов'язок і честь — ось про що свідчили його прості риси. — Я збагнув, що брат глузував і з себе, і з пам'яті батька. — І він дав мені мудру пораду,— вів далі Генрі, майже тверезий у цю хвилину,— яка також більше пасує до іншої епохи. Він сказав: «Одружуйся раніше, хлопчику». Ти ж знаєш, він завжди читав біблію і примушував нас ходити в церкву. «Краще одружитися, ніж горіти в пеклі», напучував мене батько. Я рано одружився. У мене особисті рахунки з добрим старим батьком; страхуйся, не страхуйся, а горіти краще.
— Заради бога, перестань говорити про страхування.
— Як скажеш, хлопчику. Це ж твій обід. Адже це твій обід, я не помилився?
— Звичайно.
— Забудь про татка. Він мертвий. Забудь про матусю. Вона мертва. Вони працювали, не складаючи рук, день і ніч проводили в турботах, отримували державну платню, виховували синів, один з яких працює диктором на радіо десь у Сан-Дієго, другий — скрантонський бухгалтер-п'яниця, який, не складаючи рук, виховує своїх дітей, котрі в свою чергу, не складаючи рук, будуть виховувати своїх дітей. Я кажу це тому, що в батька все-таки була своя релігія. Тепер Клара має свою яхту. Берт — своїх хлопчиків. У мене є моя пляшка,— він дурнувато посміхнувся.— А що є в тебе, брате?
— Поки що не знаю,— відказав я.
— Ти поки що не знаєш? — Генрі трохи схилив своє виснажене, бліде обличчя і скривився.— Не знаєш у тридцять три роки? Та ти щаслива людина. Перед тобою відкрите майбутнє. А в мене є дещо й крім пляшки. У мене є очі, які вже ні на що не годяться і бачать все гірше і гірше.
— Що?
— Те, що я сказав. Ти коли-небудь чув про сліпого бухгалтера? Через п'ять років я сидітиму на вулиці з голим задом.
— Боже,— проказав я, приголомшений збігом обставин.— Я приземлився з тієї ж причини. У мене погано з очима.
— А я думав, що ти розбив у горах літак або переспав з дружиною шефа.
— Ні. Початкова стадія ретиношизісу. Нічого більше,— гірко сказав я.— Але й цього цілком досить.
— Думаю, жоден з нас ніколи не бачив як слід,— недоречно пожартував Генрі.— Фатальна вада Граймсів.— Він зняв окуляри і витер очі, що почали сльозитися. Сліди від оправи на носі були схожі на невеликі ранки. Без окулярів
