Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
Якою була двадцятиміліметрова чотирицівкова скорострільна зенітна устава на залізничній платформі? Посередині, на всю ширину платформи, стояв півтораметрової висоти залізобетонний круг з тридцятисантиметровою стінкою. У середині стояв бетонний постамент, до якого кріпилася сама зенітна устава. У передній частині платформи був змонтований бункер для ящиків зі стрільнами. З протилежної сторони платформи, далі за кругом, розміщався такої ж висоти, як і сам круг, курінь, тобто домик, призначений для відпочинку обслуги. В середині куреня з одного боку знаходилися два двоповерхових спальних ліжка, а з другого — односпальне і місце для складання особистих речей. Посередині змонтована чавунна пічка. Курінь був настільки малий і низький, що в ньому важко було довго сидіти.
Обидва «наші» німці були скеровані у війська протилетунської оборони після поранення на Східному фронті. З перших днів наші стосунки з ними тяжко було б назвати нормальними. Вони вели себе занадто наставницьки і вимогливо. Особливо грубо поводився командир, який тільки кричав і підганяв. Всі роботи з обслуговування, ремонту, наведення порядку і нічні варти входили в наші обов'язки. Січень і лютий видалися не дуже напруженими. Небо в ці місяці часто закривалося низькими хмарами й довгі ранні тумани, які нависали над Райном, його притоками, каналами і райнськими горами, часто дозволяли нам проскакувати найнебезпечніші місця. Свій рейд ми починали у містах Північної Райн-Вестфальської області. Нас причіпляли до поїздів, завантажених військовим спорядженням, які ми мали охороняти від американської авіяції під час їзди на Західний фронт. Залежно від цінности транспорту і складности переїзду охорона складалася з однієї, двох чи навіть трьох зенітних устав, які чіпляли спереду і ззаду поїзда.
Почався березень. Дні стали довшими і хмарности поменшало. Тепер щоденно ми мусили відбивати по декілька атак. Як тільки виїздили на трасу, в повітрі появлявся літак-розвідник (так звана драбина, бо це був літак з двома хвостами), який сповіщав про наше місцеперебування і вже через короткий час ми бачили над собою «гостей» (мустанґів, москіто, тайфунів).[26] Літаки вишиковувалися в ряд, заходили зі сторони сонця і починали методично штурмувати нас. Летунами на цих літаках були, в основному, негри. Вийти цілому з такого бою було нелегко. Кожна поїздка на фронт закінчувалась обов'язковим ремонтом зенітної устави. Нас відвозили у спеціяльні майстерні, де ремонтники, не більше як за добу, відновлювали боєздатність устави.
Стан, у якому ми перебували під час безперервних атак американських літаків, коли тріскотіли скоростріли штурмовиків, що нападали на поїзд, свистіли і барабанили по захисних щитках кулі, повітря роздирали вибухи бомб, під акомпанемент наших чотирьох скорострілів і все це на повній швидкості поїзда — може уявити собі тільки той, хто побував у подібній ситуації. Всі дії виконувались автоматично. Спрацьовував інстинкт самозахисту. Така зміна обставин вплинула на взаємовідносини між німцями і нами. Хоча ми продовжували виконувати ту ж саму роботу, що й раніше, але робили її вже без крику і підганянь зі сторони німців. Щоби якось зменшити психологічне і фізичне навантаження, командир устави у дні можливих гарячих атак додавав членам команди на сніданок до кип'ятку порцію рому. Звідки він його мав? І звідки запозичив такий досвід? Не знаю, але тоді це до деякої міри знімало з нас напругу.
Коли стало трудніше завантаженим військовим ешелонам добиратися до фронту, погіршилася ситуація і з одержанням їжі. На великих залізничних стаціях, де можна було б добути гарячу їжу, поїзд не зупинявся, щоби не попасти під бомбові атаки. Німці мали гроші, тому їм легше вдавалося щось собі придбати. Ми їх ніколи не мали, бо нам ніколи нічого не платили. Треба було шукати якогось виходу. Залишалося йти на дуже ризиковані дії, щоб якось вижити. Коли поїзд під час бомбардування вимушено зупинявся на залізничній стації, ми, замість ховатися від бомб, шукали чогось їстівного. Бувало, що нам таланило, — попадалися розбиті вагони з продуктами. Таку «операцію» ми могли проводити виключно тоді, коли поруч розривалися бомби. «Наші німці» нас суворо попереджали, що за таке можна «заробити» кулю. Ми це й самі дуже добре знали, тому діяли з великою обережністю, щоби нас не засікли. І цікаво! Коли ми частували «своїх німців» принесеними з розбомблених вагонів консервами, вони не відмовлялися брати, але коли вони із пакетів витягали свої запаси, а ми сиділи голодні і дивилися на них, то вони ніби нас і не бачили. Отака їхня психологія!
Захисний залізобетонний круг після кількох реставраційних ремонтів нагадував розбитий глиняний горщик, обдротований із зовнішньої сторони. Щоби не розвалився, його стягували обручами, поміж якими встановлювали вертикальні залізні паси.
Одного разу під час бою ми відчули сильний удар по платформі, але вибуху не було. Коли нарешті зупинилися, то побачили, що на зчіпці між вагонами висить невелика бомба. Не тяжко здогадатися, що було би з нами, коли б вона розірвалася. Треба було викликати спеціялістів для її знешкодження. Найбільшу втрату ми відчули тоді, коли вибухом бомби знесло курінь з нашими пожитками. Ми залишилися тільки в тому, в чому були одягнені під час бою, і без одежі, і без зброї, і навіть без тих нелегко зібраних провіянтів. Все було зметене вибуховою хвилею. Пропали наші статки і те, що охороняло нас від холоду. Щоби було де спати, до нас причіпили ще один критий вагон і виділили дещо з одежі, але незручності від цього не зменшилися. По-перше, тепер цілий день треба було перебувати біля устави, по-друге, під час їзди поїзда всю ніч без зупинок Юнак, що заступав на варту звечора, мусив мерзнути аж до ранку. Останні два тижні в ранзі помічників зенітної артилерії нам найбільше далися взнаки, бо 16 квітня в районі міста Ізерлон був відрізаний відступ залізницею.
Надійшла команда зняти з устави один скоростріл, закріпити його на переносному лафеті з труб, заповнити касети бронебійними стрільнами, а все решта знищити. Після виконання зазначених робіт ми добралися до західної частини
