Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх

Совєтські літаки перестали вдень бомбардувати Нагір'янку і Бучач. Люди поступово почали покидати залізничний тунель і пристосовуватися до нових плачевних умов. Все кругом — побите, зруйноване і спалене. Найнебезпечнішими були місця постою німецької військової техніки, військовиків та польової кухні. На них особливо полювали вночі «кукурудзники» (нічні бомбардувальники). Люди намагалися бути подалі від тих місць. Вуйко і я знайшли собі сховище у стодолі на обійсті тітки, яка виїхала з родиною на захід. Там у запіллі зробили собі криївку з входом зі сторони саду. Але у другій половині травня все населення Нагір'янки і Бучача було евакуйоване. Прийшлось і собі шукати нового місця. Влаштувався в зарослях на березі річки Бариш, неподалік села Вербятин. Це зробив не випадково, бо моя родина, як і багато інших селян Нагір'янки, після евакуації зупинилась у цьому селі.

Тут треба вдатися до минулого. Дім, у якому ми жили, був розділений сіньми на дві половини. В одній половині жив старший брат тата Юрко, а в другій — батькова сім'я. Жили б мирно, якби не різні погляди на ситуацію, що тоді склалася. Брат, як колишній капрал австрійської армії, був переконаний, що без допомоги, і в першу чергу німців, ми нічого не доб'ємося. Він і мені намагався прищепити свої думки. Зовсім протилежні погляди були у мого батька, який також воював за Австрію і навіть побував у італійському полоні. Він був твердо переконаний, що добро для народу треба виборювати самим. І ще любив повторювати: милостиню випрошують діди (жебраки), але від цього вони не стають панами. Тому між ними часто виникали суперечки. З приходом німців стрия призначили війтом у селі. Він брав активну участь в управлінських заходах Бучача, за що не раз йому попадало від батька за надмірні старання. Про те, що в числі перших я рахувався у списках на вивіз до Німеччини, моя мама завжди звинувачувала стрия.

У середині червня моїм батькам було вручено повідомлення про те, що я у назначений час обов'язково повинен з'явитися на збірний пункт. Переконавшись, що я не збираюся виконувати їхнього наказу, німці на збірний пункт забрали мого батька. Після такого кроку був змушений підкоритися долі. Упевнившися, що я прийшов, батька відпустили. Тоді я міркував так: у сім'ї, де є хвора мама і менша сестричка, краще батькові в такий неспокійний час залишитися вдома, а мене рано чи пізно і так заберуть, як не німці, то совєти.[25]

Після обіду нас повели у Монастирськ, де помістили в приміщенні складу тютюнової фабрики. Там вже було з півсотні людей. До вечора пригнали ще групу. Вночі нас вивели на залізничну стацію, посадили у два товарних вагони і закрили двері на замок. Невдовзі потяг рушив. Десь перед обідом ми приїхали до Львова. Тут на залізничному двірці нас розділили на дві групи. Молодшу групу вишикували і повели пішки вулицею Городоцькою до якогось будинку з подвір'ям, огородженим високим муром. Усіх переписали, після чого дозволили відпочити і поїсти хто що мав. Звернули на себе увагу кілька хлопців у формі, які розказували про себе — хто вони і чого очікувати, коли запишемось у Юнаки. Тоді ми серйозно не сприймали їхніх слів, бо ще не знали, що нас чекає. Під вечір всіх підняли, зробили перекличку і названим веліли вишикуватися. Колоною відвели на головний залізничний двірець і посадили в товарні вагони. Вже стемніло, коли виїхали зі Львова. Вночі поїзд зупинився і нам наказали вийти з вагонів. Вишикували в колону і повели через сонний, затемнений Перемишль (у колоні були хлопці, що впізнали його). Пригадав, що недалеко є містечко Сянік, куди переїхала мамина сестра з родиною, втікаючи від «визволителів». Ніч була темна. У мене зародилася думка спробувати втекти. Попереду виднівся провідник колони, з боків не було нікого, а задні охоронці були далеко. Почав вибирати місце, де можна було би здійснити задум. Спереду почувся шум ріки, а збоку появилися кущі, чи невеликі деревця. Попередивши сусідів в колоні про свій задум, я вискочив з колони. Та не встиг пробігти і кількох кроків, як відчув сильний удар у шию. Мені здалося, що лечу в прірву. На якийсь час втратив свідомість. Опритомнів від крику німця, який перед моїм носом розмахував револьвером, а два колеги, які йшли перед тим поруч зі мною в колоні, тримали мене попід руки. Німець кричав, що при наступній спробі втекти буде стріляти без попередження. Хлопці затягнули мене в колону, але я ще довго не міг самостійно йти.

Вже на світанку ми прийшли на якусь невелику стацію, знову всіли у товарні вагони і через Краків, Прагу доїхали до Еґера в Чехії. На двірці нас вивели з вагонів, вишикували в колону і пішки повели до табору, де на великій площі стояло багато одноповерхових дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом, з брамою на вході і сторожовими вежами на рогах. Посередині — майдан, на якому побачили польову лазню. До нас підійшов офіцер з перекладачем, мабуть, чехом, бо вживав багато чеських слів. Ми насилу могли зрозуміти, що він перекладає. І тільки водночас прислухуючися до німця і чеха, ми змогли здогадатися, про що йдеться. Нам сказали роздягнутися, скласти свої речі і йти в лазню митися. Тим, у кого було довге волосся — укоротити або постригтися наголо. На майдані біля лазні на траві лежали одягові комплекти, і кожний після миття повинен був вбратися в один із них. У набір входили: робочий одяг (так званий дрилінґанцу?), наплечник, торбинка для хліба, менашка, польова фляга, коробка для масла, ложка, вилка, голки, нитки, черевики, шкарпетки, комплект нижньої білизни, рушник, два носовички, шапка і шлейки до штанів. Переодягнулися. Ледве впізнавали один одного. До своїх пожитків дозволили підійти тільки для того, щоби взяти деякі особисті речі і предмети гіґієни. З одежі не дозволили щось собі залишити. Після того як ми переодягнулись і все зложили в наплечники, поступила команда вишикуватися. Далі попросили вийти на три кроки вперед тих, хто