Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
Працювали ми на всяких польових роботах. Годували добре, їжу привозили просто до місця праці. Все було б не так зле, якби до нас наступної ночі не внадилися сільські дівчата, які, не зважаючи на те, що млин зачинявся, ухитрялися пролазити всередину попри млинове колесо. Видно, дівчата були місцеві і добре знали, як і де можна пробратися. Невідомо як про це довідався господар, бо на п'ятий чи шостий день нашого тут перебування вночі з двома своїми помічниками з нагайками в руках зайшли всередину млина та повиганяли дівчат. Вранці господар відвіз усіх назад в Еґер. Розмістили нас у барак, видали шинелю, коц, форму Юнака, яка складалася з курточки, штанів, жовто-блакитної опаски з левом, наплечних відзнак, нашивок на шапку і петлиці, шолома, протигаза, ременя і баґнета.
Тут принагідно мушу підкреслити, що за весь час ніхто нікого не спитав, чи хтось хоче носити форму і зброю, врешті, чи хоче воювати і з ким. Усе це вважалося давно вирішеним. Питання про те, хто з нас доброволець, а хто був примусово мобілізованим, ніколи не виникало.
На початку липня нас знову вишикували, зробили перекличку і колонами повели на залізничну стацію. Посадили у товарні вагони, в яких з обох сторін були зроблені по два поверхи для спання. Крім того, попід стінами і посередині були лавки для сидіння. Всього було не більше десяти вагонів. Тепер нас везли все далі на захід через німецькі міста Вюрцбур?, Мангайм, Саарбрюккен аж до Франції. Границю переїхали непримітно, хоч я весь час слідкував, коли побачу укріплення між Німеччиною і Францією. Далі везли через французькі міста Мец, Верден і, нарешті, доїхали до передмістя Парижа. Щоб краще бачити місця, які ми проїжджали, я спеціяльно влаштувався на верхньому ярусі біля віконця. Мабуть, зо три дні ми переїздили з місця на місце, і на моє запитання: «Де ми?», залізничники постійно відповідали — Паріс (Париж). Усі ці дні та ночі, коли ми їхали, я дивився крізь вікно, щоби побачити Ейфлеву вежу. Тоді в мене і в думці не було, що місто може бути аж так велике, що не з кожної точки буде видно 300-метрову вежу. Далі рухалися на захід через міста Версаль, Ле-Ман, Анже і доїхали до повноводної ріки Луари, по якій плавали величезні кораблі, а на березі було багато підіймальних кранів. Тут ми на деякий час зупинилися. Це дало мені можливість полюбуватися небачено великою рікою і гігантськими кораблями. Звідси почався зворотний шлях, але вже на схід, уздовж ріки Луара. Так ми дібралися до міста Тур.
Дорога на Захід була для мене дуже цікавою. Коли їхали по території Франції, не відчували, що десь недалеко точиться війна. Всюди панував спокій, нам завжди вчасно до вагонів підносили їжу, каву, воду. Особливо остання була потрібна, бо стояла дуже спекотна погода. До міста Тур ми прибули на початку другої декади липня. Нас розмістили у великих наметах. Видали довгі гвинтівки (які ми назвали наполеонівськими) з дерев'яними і бойовими набоями. Розпочалася щоденна військова підготовка. Нас учили ходити, повзти, бігати, вести рукопашні бої, розбирати та збирати гвинтівку, стріляти. Тактичні заняття проводилися безпосередньо у польових умовах, які включали наступальні операції, виявлення і захоплення ворога. На тактичних заняттях застосовували патрони з дерев'яними кулями. Крім військової підготовки нас часто використовували для охорони об'єктів, що знаходилися неподалік табору. При інструктажі суворо наказували нікого до себе не підпускати і застосовувати зброю при спробі наближення. Хоч нас годували непогано, але інтенсивна військова підготовка так виснажувала, що постійно хотілось їсти.
Хочу відзначити, що після прибуття в Тур ми застали приблизно таку ж, як ми, групу Українських Юнаків. Хоча безпосередніх контактів з ними ми не мали, але пісні, які вони співали на марші, без сумніву свідчили, що Юнаки були з Галичини. Табір вони покинули на два дні раніше від нас. З Туру ми виїхали в середині серпня, в час, коли по всьому вже було видно, що західний фронт наближається. Ще в Турі дехто з Юнаків почав готуватися до втечі. Звідкілясь появився словничок французької мови, який поповнювався найбільш уживаними французькими словами і фразами.
Нас посадили в товарні вагони, але в них уже не було верхнього поверху, спали тільки внизу. Довкруги попід стінами лежали мішки з піском. У тамбурі першого й останнього вагонів були німці зі скорострілами. Виявилося, що такий упереджувальний захід був не випадковим, бо зворотний шлях на схід через Францію був уже для нас не таким простим. Поїзд переслідували і часто обстрілювали французькі партизани зі скорострілів. А ми відповідали їм вистрілами з «наполеонівських» гвинтівок. Найбільше нам докучали американські літаки. Під час їхніх нальотів нам дозволяли покидати вагони і розбігатися по полю чи по плантаціях винограду, які великими площами покривали Францію. При одному з таких нальотів декілька Юнаків не повернулось у вагони.
Годували нас дуже погано. Під час нальотів ми намагалися, по можливости, відбігти подалі у виноградники і наїстися ще не зовсім стиглих плодів. Їли до оскоми, яка сковувала рот і дубила язик. Зворотний шлях був довшим у часі і не тільки тому, що нас обстрілювали французькі партизани й американські літаки, але ще й через пошкодження залізничного полотна. Треба було чекати, поки його відремонтують. У певний час нам здалося, що ми не стільки просуваємося на схід, як знову відвідуємо прекрасні французькі міста, такі як Ліон, Діжон, Нансі з великою кількістю повноводних рік, з'єднаних каналами. Створювалося враження, що комусь не дуже хотілося випускати нас із Франції, бо як тільки переїхали на німецьку територію, все зразу змінилося. Поїзд швидко просувався на північ. Почали нас регулярно годувати.
В Ольденбур? ми приїхали у першій декаді вересня. Нас привели у військову частину, на території якої знаходилася велика кількість багатоповерхових казарм. Посередині кожного поверху був довгий
