Буллет-парк - Джон Чівер

Лейтенант розкашлявся.

— Еге, та з таким кашлем вам не довго ряст топтати,— просторікував і далі бродяга.— Не довго проживете з таким кашлем! Ха-ха! Оці самі слова казав мені двадцять вісім років тому один лікар. І знаєте, де той лікар зараз? Шість футів під землею! З нього вже ромашки виросли. Того ж року помер. А знаєте секрет, як бути вічно молодим? Треба читати дитячі книжки. Читайте книжки, які пишуть для малих дітей, і будете завжди молодий. Бо хто читає романи, філософію, всілякі там дурниці — відразу ж старіє. Ви ловите рибу?

— Буває, — мовив знехотя лейтенант тоном, у якому чулася зневага. Бродяга викликав у нього огиду всім своїм виглядом, запахом, поведінкою й отим патяканням, що доводилося чути вже тисячу разів. Всі ці бродяги схожі один на одного, як дві краплини води, вони ще більш одноманітні, ніж оті добропристойні бізнесмени, які повертаються додому поїздом о шостій годині тридцять дві хвилини. Всі вони мають свої теорії, свою дієту, кожен побував десь, прожив цікаве життя, про яке може розповідати без кінця-краю. Нарешті всі мають звичай чіпляти на себе якусь яскраву річ на зразок отої білої хустки.

— Ну, я гадаю, що риби ви не їсте, — продовжував бродяга.— Бо в нас не річка, а справжній туалет. Все лайно з Нью-Йорка потрапляє сюди в час припливу та відпливу. Ви не їстимете риби з туалету, правда ж?

Потім бродяга повернувся до Тоні й спитав:

— А за віщо ти сюди потрапив, синку?

— Не відповідай, — наказав лейтенант.— Він не має права тебе допитувати.

— Та я його по-дружньому питаю,— буркнув бродяга.— Може, з нашої розмови виявиться, що в нас є спільні інтереси. Я, наприклад, знаю звичаї й історію індійців черокі. Мені довелося якось прожити з ними в оклахомській резервації цілих три місяці. Одягався в їхній одяг, їв їхні страви, дотримувався звичаїв. Може, й не повірите, а вони їдять собак. Звичайно, варять, а буває, що й засмажують. Вони...

— Заткни пельку! — гаркнув лейтенант.

За чверть на сьому з поліції подзвонили Нейлзу, і він пообіцяв відразу ж приїхати. А коли приїхав та побачив там сина, то йому дуже схотілося обняти його, проте стримався.

— Можете забрати його додому,— сказав лейтенант.— Думаю, все минеться. Він сам розкаже про те, що сталося. Скаржилась особа, здається, трохи істерична...

Їдучи додому, Тоні розповів усе. Вислухавши цю дивну історію, Нейлз розгубився. Він не знав, що йому робити — чи лаяти сина, чи щось йому радити, чи розповісти подібне з власного життя. Він розумів, як гірко синові, що його вивели з футбольної команди, і йому здавалося, що і він міг би так само реагувати, як син.

Дув слабенький вітер, і в світлі фар танцювало листя різних кольорів, а найбільше — жовте.

— Мені подобається,— сказав Нейлз,— дивитися на освітлене листя. Не знаю чого. Розумію, що воно мертве, ні до чого не придатне, але ж яке воно чудове, коли легенько падає додолу!

VII

А потім ось що трапилось однієї суботи.

За будинком, у видолинку, біля сухих в'язів, було невелике болото, — там щовесни вили собі гнізда червонопері дрозди. По закону природи їм треба було щоосени відлітати у вирій, але безліч годувальниць Буллет-Парка так їх розбестили, що вони залишались і на зиму. Колись їхню пісеньку — дві висхідні ноти, що закінчувались руладою, наче в цикад, можна було почути посеред літа, а тепер чули і восени, і навіть узимку, коли скрізь лежить сніг. Ця літня музика в останні дні року звучала немов оперна реприза, коли засуджена до страти героїня раптом чує з своєї одиночної камери (Orrido Carcere) веселу пісню кохання, ту саму, що вже звучала на початку другої дії. Вітер у той день доносив з футбольного поля в західній частині Буллет-Парка звуки барабана, що закликав до матчу між місцевими командами.

Тоні, після того, як його вивели з команди, не став, звичайно, витрачати час на вивчення неправильних дієслів. Замість цього він читав вірші і, може, відчував при цьому, що поділяє з поетами їхню таємничу й важку долю — бути спостерігачем життєвих драм. Раніше він поезією не цікавився, і це значною мірою турбувало Нейлза. Хоч в нього й вистачало такту йому не докоряти, але скільки не говорив сам собі, що поезія — одно з найвищих досягнень людського духу, все ж не міг позбутися переконання, що цим займаються лише невродливі жінки та хворобливо чутливі чоловіки.

Отож, почувши звук барабана в той день, Тоні пішов до спальні й ліг. Це стурбувало Нейлза, і той гукнув йому з першого поверху:

— Тоні, давай підемо або поїдемо куди-небудь!

— Дякую, тату, але мені не хочеться. Якщо не заперечуєш, я поїду в Нью-Йорк, подивлюся кіно або баскетбол.

— Гаразд,— погодився Нейлз.— Я підвезу тебе на вокзал.

О третій ночі Нейлз раптом прокинувся. Устав з ліжка й пішов до спальні Тоні. Він почував себе старим — немов замість снів про гірські вершини й вродливих жінок, що сняться чоловікам у розквіті сил, йому приснилося, ніби він всю ніч шукав вставну щелепу. Він почував себе похилим вісімдесятилітнім дідом — блідою тінню Еліота Нейлза. На ліжкові Тоні не було. «Боже мій,— вголос сказав Нейлз,— боже!» Його єдиний, улюблений син потрапив до лап злодіїв, розпусників, повій, убивць, наркоманів! Нейлзу не так страшні були муки, що випали на долю синові, як думка про його власну безпомічність перед цими муками, перед жахом, що руйнується його звичний світ, його королівство. Без сина Нейлз не міг жити і боявся, що тепер коли б не довелося вмерти.

Пішов коридором назад, причинив по дорозі двері спальні, щоб не розбудити дружини, зійшов на перший поверх і подзвонив у Нью-Йорк в Бюро нещасливих випадків. Йому не відповіли. Тоді подзвонив до Центрального поліцейського управління Нью-Йорка. Там нічого не знали про людину, яка була б схожа на Тоні. Він назвав їм номер свого телефону і попросив подзвонити, коли щось узнають. Потім випив півсклянки віскі й почав ходити сюди-туди по вітальні, шепочучи: «О боже, боже!» Нарешті випив снотворного й ліг.

О пів на восьму Нейлз прокинувся й знову пішов до Тоні. В кімнаті нікого