Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Але іноді, коли я брав її на руки і помічав, що ця ніжна ноша стає легшою, дивне та моторошне почуття проймало мене, немовби я наближався до якоїсь холодної невідомої смуги, де костеніє всяке життя. Я боявся визначити це почуття якоюсь назвою і не наважувався усвідомити власних думок, але одного вечора, коли я за звичаєм сидів за письмовим столом, а це відчуття гнітило мене особливо сильно, я почув, як бабуся на прощання сказала моїй дружині: «На добраніч, Маленька квіточко». І я заплакав, сидячи на самоті за своїм столом, від думки: «О, яка фатальна назва!» Невже судилося мені бачити, як квітка зів'яне на стеблині?

XI. Я потрапляю в лабіринт таємничих загадок

Одного ранку я одержав поштою листа з Кентербері, адресованого мені на Докторську палату. Не без здивування прочитав я такі рядки:

«Мій любий сер!

Різноманітні обставини, які зовсім не залежать від моєї волі, перервали на значний час ніжні стосунки, спогади про які малювали в моїй уяві сцени та події минулих часів, коли я мав таку рідкісну можливість вдаватися до мрій серед обріїв своїх професійних справ. У такі жадані щасливі хвилини душа моя сповнюється і буде сповнюватися до кінця життя мого почуттям невимовного блаженства при думці про вашу дорогоцінну дружбу, що нею колись мав честь користатися ваш покірний слуга. Ось чому я, беручи до уваги недосяжну височінь, якої ви, мій любий сер, досягли тепер своїми блискучими талантами, не насмілююся нині звернутися до товариша моєї юності фамільярним ім'ям Копперфілд. Але це ім'я, смію вас запевнити, немов дорогоцінний скарб, зав­жди буде зберігатися з почуттями щирої пошани і любові разом із документами моєї сім'ї (я натякаю на фамільний архів, у якому місіс Мікоубер зберігає пам'ять про наших колишніх квартирантів).

Внаслідок власних помилок і збігу різних неприємних обставин, людина, яка в цю хвилину звертається до вас письмово, перебуває, якщо дозволено так висловитися, в становищі корабля, розбитого бурхливою стихією. Само собою зрозуміло, що такій людині зовсім недоречно вдаватися до компліментів і привітань; на те є інше люди, більш умілі і не такі нещасливі, як нижчепідписаний індивідуум, що його нещадно переслідує люта доля.

Якщо заняття важливіші не перешкодять вам глянути уважними і добрими очима на цей жалюгідний лист, накреслений пером занадто недосвідченим і слабким, ви, пробачивши попередні рядки, без сумніву, поставите собі запитання: що могло змусити мене звернутися до вас епістолярно?

Дозвольте зазначити, що я цілком визнаю раціональність такого запитання і не завагаюся пояснити його цілком слушною відповіддю. Але вважаю за потрібне попередити вас, що в даному разі я не керуюсь якимись дріб'язковими фінансовими спонуками.

Не роблячи прямих натяків на сховану в глибинах моєї душі здатність кидати громові стріли або вражати підлість і зло нищівним полум'ям кари, я насмілюся хіба що зазначити мимохідь, що найсвітліші мої мрії зруйновані назавжди, що нема в мені більше ні душевного спокою, ні колишнього таланту пожвавлювати своєю присутністю веселу розмову, що серце моє не на місці, і що вже не можу я з високо піднесеною головою дивитися на ближніх. Зараза роз'їдає квітку. Чаша по вінця сповнена гірким напоєм. Хробак точить мої груди, підточує моє життя і незабаром доконає свою жертву. Що швидше, то краще. Але не буду відступати від своєї теми.

Розпач опанував мене до такої міри, що навіть безсилим стає зав­жди міцний для мене потрійний вплив місіс Мікоубер — як жінки, як дружини і як матері. Ось чому я, бажаючи розважитися, забути свій теперішній стан і перспективу неминучої загибелі, вирішив скористатися вільними сорока двома годинами, щоб відвідати в столиці місця, де колись я був такий щасливий. Само собою зрозуміло, що до числа гаваней сімейного щастя і душевного спокою, куди скеровані будуть мої кроки, належить королівська боргова тюрма. Доводжу до вашого відома, рівно о сьомій годині вечора я буду присутній персонально біля південного муру цього місця ув'язнення боржників — ось єдина мета цього послання.

Не смію тішити себе надією, що мій колишній друг містер Копперфілд або мій колишній друг містер Томас Тредльс із Темпла, якщо тільки все ще живе і процвітає цей джентльмен, погодяться побачитися зі мною і відновити (наскільки це буде можливо) наші давні приятельські взаємини. Обмежуся лише зауваженням, що в згадану годину і в призначеному місці можна буде знайти жалюгідні руїни, які ще лишаються від розбитої башти —

Вілкінса Мікоубера.

Р. S. Не зайвим буде додати до вищенаписаного, що місіс Мікоубер зовсім не обізнана з моїми намірами».

Кілька разів перечитав я цього листа. Взявши навіть до уваги звичку містера Мікоубера висловлюватися високим стилем і його пристрасть писати довгі листи в усіх можливих і неможливих випадках, складно було не запідозрити, що якась таємниця справді криється за цим хаотичним посланням. Я поклав листа на стіл, щоб подумати про цю таємницю, потім знову взяв до рук загадкове послання і почав його перечитувати. В цю хвилину увійшов Тредльс і застав мене у досить спантеличеному стані.

— Мій любий друже, — сказав я, — ніколи я так не радів тобі, як тепер! Ти прийшов дати мені свою тверезу пораду щонайдоречніше. Бачиш, Тредльсе, я одержав дивовижного листа від містера Мікоубера.