Провина - Ганна Хома

Але як їй, тварюці, вдалося втекти?

Марія викрутила ганчірку і аж підскочила від лункого, як постріл, дзвінка у двері. А мала б уже звикнути…

Вона поклала ганчірку біля відра, витерла руки й пішла відчиняти.

Будинок уже не видавався їй таким великим, як того ранку після весілля, коли чоловік уперше привів її до свого порога, і вони разом із подарунками, зайвим ящиком горілки, караваєм, тортом і її сумегою ввалилися у передпокій…

Тоді вона спитала, куди йти, чоловік показав нагору і праворуч, вона піднялася білими сходинками, потрапила у коридор, слухняно повернула праворуч, на півдорозі прислухалася, завернула назад до входу, але чоловіка і слід згинув… разом із ящиком горілки. Постоявши так, вона спустилася, вийшла до воріт, перенесла коробки з посудом до хати, поскладала їх попід сходами, самотужки розшукала ванну і залізла туди на годину.

Тоді їй на мить здалося, що будинок величезний, і вона загубилася й вийшла не до того входу, яким увійшла, а чоловік увесь цей час її шукає.

Тепер вона знала, що він просто-напросго спустився іншими білими сходинками у підвал. І не захотів звідти виходити…

Марія вдихнула в себе повітря й цілу хвилину відчиняла вхідні двері.

Ноги за цю хвилину стали ватяними, і — як назло — поруч не маячило дзеркало, яке можна було б розбити, щоб заспокоїтись. А коли відчинила — зрозуміла, що дзеркало зайве.

Вузькі чорні сонячні окуляри, стріха дрібнюсіньких косичок із різнокольоровими гумками на кінчиках, клаптик червоного стрейчу на грудях, чорна зі звабливим запахом спідничка, босоніжки на височезних підборах із тоненькими ремінцями, маленький через плече рюкзачок і жуйка, як завершальний штрих композиції…

Ховатися можна і таким способом, — погодилася Марія, відчуваючи, як її відвага — завжди така слабенька, безсила — міцніє, і ноги вже не тремтять. Страх — і той здивувався цій несподіваній переміні.

На бетонних сходах стояла п’ятнадцятирічна краля і більше ні душі довкола. Але якщо хтось ховається — отже, є від кого.

— Бармак Володимир Григорович тут живе? — глянула краля на Марію, знявши окуляри.

Такий погляд найкраще вдається саме у п’ятнадцять років: треба задерти підборіддя, важко опустити повіки і не моргаючи та обов’язково монотонно рухаючи щелепами, просочити його, як туман, крізь вії. І коли такий погляд досягне адресата, бідоласі почне здаватися, що його зараз почнуть бити.

— Перепрошую, але хто його питає?

Тільки ввічливість здатна врятувати в такі моменти від надмірного потовиділення.

— Я питаю, а що?

Якщо до цього погляду додати млявий, неживий голос, — то противник рятуватиметься від вас втечею.

— Я передам йому, що ви заходили…

Краля переступила поріг і ходою манекенниці рушила углиб будинку. Марія хвилину постояла біля порога, потім зачинила двері й рушила слідом.

Вона не помилилася.

Більшість добропорядних громадян боїться їх. Вони тусуються у підозрілих місцях, лаються через слово, чвиркають крізь зуби, вештаються без діла, голосно регочуть, цілуються привселюдно, нюхають, колються, чіпляються до самотніх перехожих, ґвалтують, грабують, убивають…

Більшість громадян, які захищають добро й порядок, насправді із задоволенням придушила б усю цю погань. Те саме зробила б і друга сторона. Якби їх не поєднували вутлі, ледь зримі пута наступності поколінь.

Дві окремішні раси, що заважають одне одному жити так, як вони хочуть.

Дорослі і підлітки.

Так було і так буде.

Краля тим часом просувалась углиб будинку, з виглядом міжнародного експерта оглядаючи кожну дрібницю.

— А тут що?

— Санвузол.

— А там?

— Не знаю.

— Як так? Ти що, новенька?

— Можна і так сказати.

— А як бос? Не дуже утискує?

— Та ніби… не дуже.

— Угу… А це… це спальня. Дуже добре. Нагорі?..

— Кімнати для гостей.

— Добре. Мені підходить це місце. Я тут залишаюся.

Марія йшла слідом, та зачувши останні слова, зупинилась і здивовано озирнулася: невже комусь підходить таке місце? Невже і їй воно підходить, бо інакше чому вона тут?

Фраза-пароль, фраза-перепустка. Усі гнані, голодні і спраглі у своїх думках і помислах напевно не раз уявляють місце, про яке вони впевнено могли б сказати: я тут залишаюся.

Хтозна, може, першою проказала ці слова ще ота, найперша Марія, коли стомлено увійшла до стаєньки і відчула: ОСЬ ВОНО. ДЛЯ МЕНЕ. ДЛЯ УСІХ ГНАНИХ, ГОЛОДНИХ І СПРАГЛИХ.

«Але Сина свого Ти так і не змогла врятувати від біди…» — подумала Марія, намагаючись утамувати бажання піти і ще раз перевірити замки.

— Перепрошую, але я не розчула, як вас звати?

— Ілона Богданівна, — не обертаючись, відповіла дівчина.

— Дуже приємно, — пробурмотіла Марія, гадаючи, чи повинна вона й собі відрекомендуватися, чи обійдеться, як є?

Зупинились у кухні, схожій на решту кімнат білими жалюзі, кутовим вікном, білими дверима й пастельними тонами шпалер.

— Щодо боса, то буде добре, якщо ти й далі не пхатимешся до нього. — Краля виглянула через двері з кухні на терасу і тоном принцеси на вакаціях поблажливо мовила: — Я віддам його тобі пізніше, а поки що він зайнятий, зрозуміло?

— Відколи? — не втрималася Марія.

— Від Миколи. Менше знатимеш, довше тут працюватимеш. Чого стоїш? Я його тут зачекаю. А ти, бачу, ще підлоги не домила, то йди мий. Рухай мештами, як таких тільки приймають на роботу. Стій, спершу йди