Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Бадді провів батька до дверей.

Почувалась я так, наче містер Віллард кинув мене напризволяще. Певно, він це від початку планував, але Бадді пояснив, що ні, його батько просто не може бути поряд із хворими, особливо коли йдеться про рідного сина, бо всяку недугу він уважає хворобою волі. Сам містер Віллард не хворів ніколи в житті.

Я сіла на ліжко. Більше просто не було де присісти.

Бадді по-діловому попорпався у своїх паперах. Простягнув мені тонкий сірий журнал.

— Одинадцята сторінка, — сказав він.

Журнал надрукували десь у штаті Мен, і в ньому була купа шаблонних поезій, що чергувалися з абзацами довідок про авторів, і все це розмежовували зірочки. На одинадцятій сторінці я знайшла вірш під назвою «Світанок у Флориді». Я перестрибувала від образу до образу — про динно-жовті вогні, про болотяно-зелені пальми, про різьблені, мов уламки давньогрецьких колон, мушлі.

— Непогано.

Насправді вірш, як на мене, був жахливий.

— А хто написав? — запитав Бадді, усміхаючись якось дивно, по-голубиному.

Я кинула погляд у нижній правий куток сторінки. Б. С. Віллард.

— Не знаю, — але потім виправилася: — Звісно, знаю, Бадді, це ти написав.

Бадді трохи посунувся до мене.

Я трохи відсунулася від Бадді. Про туберкульоз я знала дуже мало, але мені здавалося, що це неймовірно підступна й жаска хвороба, адже підкрадалася тихцем і спершу ніяк себе не виказувала. Мені уявлялося, що Бадді оточений ореолом убивчих туберкульозних мікробів.

— Не переймайся, — засміявся він, — я не позитивний.

— Не позитивний?

— Ти від мене не заразишся.

Бадді завмер, щоб віддихатися, — так зупиняються під час підйому стрімким схилом.

— Хочу в тебе дещо спитати, — у Бадді з’явилася нова дратівна звичка бурити мої очі поглядом, наче він хоче вгвинтитися мені в голову й докладніше проаналізувати все, що там відбувається. — Спершу я хотів спитати про це в листі.

Перед моїм внутрішнім зором промайнув блідо-блакитний конверт з емблемою Єльського університету на клапані.

— Але потім вирішив, що ліпше дочекатися твого приїзду й спитати особисто, — він витримав паузу. — То як, хочеш знати, про що я хотів спитати?

— Про що? — запитала я тихо й невтішно.

Бадді сів поруч зі мною. Поклав руку мені на талію, прибрав моє волосся за вухо. Я не ворушилася. Тоді я почула його шепіт:

— Хочеш бути місіс Бадді Віллард?

Я ледве поборола в собі нестримний порив розсміятися.

Тоді уявила, як це питання збило б мене з ніг будь-якої миті впродовж тих п’яти чи шести років, коли я обожнювала Бадді Вілларда здалеку.

Бадді помітив мої вагання.

— Ну так, зараз я не у формі, — швидко додав. — Я досі на ПАCК [9] і можу втратити одне-два ребра, але вже наступної осені повернуся до навчання. Ну точно не пізніше, ніж через рік після цієї весни…

— Бадді, я, певно, маю тобі дещо сказати.

— О, звісно, — сухо перебив він. — Ти зустріла іншого.

— Ні, не це.

— А що тоді?

— Я ніколи не вийду заміж.

— Ти здуріла, — і тоді він засяяв: — Ти ще передумаєш!

— Ні. Я все вирішила.

Однак Бадді явно не втрачав надії.

Я запитала:

— Пам’ятаєш, як ми ловили попутки, коли повертались у коледж після комедійної вечірки?

— Так, пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, як ти спитав, де я хочу жити, у місті чи за містом?

— І ти відповіла…

— І я відповіла, що хочу жити в місті й за містом одночасно?

Бадді кивнув.

— А ти, — продовжила я несподівано пристрасно, — засміявся й сказав, що в мене ідеальні дані для справжньої невротички, і що це питання трапилося в анкеті, яку ви того тижня розглядали на психіатрії.

Усмішка сходила з його вуст.

— Так, ти мав рацію. Я таки невротичка. Я ніколи не зроблю вибору на користь міського або заміського життя.

— Ти можеш жити в передмісті, — підказав Бадді. — І їздити то в місто, то за місто.

— І де в цьому невротичність?

Бадді не відповів.

— Де? — жорстко повторила я й подумала, що не можна панькатися з хворими людьми, їх це тільки розбещує.

— Ніде, — тихо й дуже спокійно відповів Бадді.

— Невротичка! — зневажливо посміхнулась я. — Якщо невротичні люди хочуть двох взаємовиключних речей одночасно, то так, я збіса невротична. Мене до скону носитиме туди-сюди між взаємовиключними речами.

Бадді поклав свою руку на мою:

— Дозволь мені носитися разом із тобою.

Я стояла нагорі лижної траси на горі Пісґа й дивилася вниз. Мені там нічого було робити. Я ніколи в житті не каталася на лижах. Але можна бодай скористатися нагодою й насолодитися краєвидом із височини, думала я.

Ліворуч від мене підйомник одне за одним висаджував лижників на вершину — де сніг, витоптаний і перевитоптаний, до того ж підталий під полуденним сонцем, уже був щільним, твердим і гладеньким, наче скло. Мені чітко уявлялось, як крижане повітря дочиста виморожує мої легені й носові пазухи.

По сліпучих схилах навсібіч від мене розліталися лижники в червоних, синіх і білих куртках — ніби клаптики, що втекли з американського прапора. Склепіння тиші пронизували популярні пісні, що лунали з гучномовців на будиночку внизу, пофарбованому під сторожку-зруб:

Споглядали ми Юнґфрау

Із будиночка на двох…

Той веселий мотивчик обминав мене, наче струмок у сніговій пустелі. Один легкий величний рух — і я вистрелю вниз, полечу схилом до крихітної цятки кольору хакі, що ховалася серед глядачів на бічній трибуні й була Бадді Віллардом.

Від раннього ранку Бадді вчив мене стояти на лижах.

Спершу він позичив лижі й палиці в приятеля із селища, лижні черевики — у дружини лікаря, бо вони в неї були лише на один розмір більшими, а ще червону лижну куртку — в студентки-медсестри. Мене приголомшувала його наполегливість, що межувала з упертістю.

Потім я згадала, як у медичному університеті Бадді отримав нагороду за те, що вмовив найбільше родичів померлих віддати трупи на розтин заради науки — незалежно від того, чи в розтині була потреба. Не пригадую, що там була за нагорода, зате майже бачу того Бадді: як він усміхається й розкланюється, вмовляючи убитих горем родичів підписати дозвіл на розтин, а з кишені його білого халата — як органічна складова його ж анатомії — стирчить стетоскоп.

Потім Бадді позичив автомобіль у свого лікаря — той теж хворів на туберкульоз і тому дуже добре все розумів — і вирушив, щойно сигнал виходу на прогулянку пролунав у санаторних коридорах, які одвіку не бачили сонця.

Бадді теж ніколи не катався на лижах, однак стверджував, що головні принципи зовсім прості, а позаяк він довго спостерігав за лижними інструкторами та їхніми учнями, то може навчити мене всього, що я маю знати.

Перші півгодини я покірно піднімалася «ялинкою» на невисокий схил, відштовхувалася палицями й зісковзувала прямо вниз. Схоже, Бадді був задоволений моїми успіхами.

— Чудово, Естер, — похвалив, коли я здолала схил удвадцяте. — Ходімо, спробуєш підйомник.

Я зупинилася, розчервоніла й задихана:

— Але, Бадді, я не вмію зигзагом. Усі, хто звідти з’їжджають, уміють загзагом.