Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Тоді подумалось: я зламала ту ногу через Бадді Вілларда. А потім: ні, я зламала її через себе, я зламала її навмисне, щоб покарати себе за власне дурисвітство.

Розділ восьмий

Містер Віллард відвіз мене в гори Адірондак.

То було наступного дня по Різдві, над нами нависало величезне черево сірого неба, набите сніжними хмарами. Напередодні я переїла, дорогою почувалася знуджено й розчаровано, як то завжди після Різдва: наче хтось пообіцяв мені, що соснові гілки, і свічки, і срібно-золоті стрічки, і вогнища на березових дровах, і різдвяна індичка, і колядки під акомпанемент піаніно ніколи не закінчаться, а вони закінчилися.

На Різдво мені майже хотілося бути католичкою.

Спершу за кермом був містер Віллард, потім я. Не пригадую, про що ми розмовляли, однак що блідішими й похмурішими ставали заміські краєвиди, зачаєні під лежалими снігами, що ближче до узбіччя шосе підступали схилами хвойні дерева — темно-зелені, аж чорні, — то дужче псувався настрій.

Мене спокушала думка запропонувати містеру Вілларду, щоб далі їхав сам, а я повернулася б додому попутними авто.

Та досить було глянути на обличчя містера Вілларда — на срібну сивину в по-хлоп’ячому короткій зачісці, прозорі очі, рожеві щоки, — яке світилося довірою та невинністю, ніби весільний торт глазур’ю, щоб стало ясно: я не зможу його кинути. Я мушу відбути ці відвідини до кінця.

Ближче до обіду сірість трохи відступила, і ми зупинилися на вкритому ожеледдю з’їзді з шосе, щоб з’їсти сендвічі з тунцем, вівсяне печиво та яблука, запивши чорною кавою з термоса, — усе це нам спакувала в дорогу місіс Віллард.

Містер Віллард лагідно подивився на мене. Потім відкашлявся і струсив із колін крихти. Я передчувала, от‑от він скаже щось серйозне, бо він був дуже сором’язливою людиною, і я чула, як він так само відкашлювався, перш ніж почати лекцію на поважну економічну тему.

— Ми з Неллі завжди мріяли про доньку.

Якусь мить у моїй голові метушилася божевільна здогадка, ніби містер Віллард зараз оголосить, що місіс Віллард вагітна і чекає на народження доньки. Але він додав:

— Але не можу уявити доньку, милішу за тебе.

Йому, мабуть, здалося, що мої сльози означають радість від його батьківських почуттів.

— Не плач, не треба, — він поплескав мене по плечу і ще раз чи двічі відкашлявся. — Гадаю, ми одне одного розуміємо.

А тоді відчинив дверцята, вийшов і підійшов до моїх дверей, лишаючи в сірому повітрі завитки цигаркового диму. Я посунулася на його місце, а він сів замість мене за кермо, завів авто, і ми рушили.

Не знаю, чого очікувала від санаторію, де перебував Бадді.

Певно, я очікувала побачити дерев’яну хатину на невисокій горі, де на відкритих терасах лежать під товстими ковдрами рожевощокі юнаки й дівчата — усі дуже симпатичні, лишень із блискучими сухотними очима.

«Туберкульоз — це як міна в легенях, — писав Бадді в одному з листів. — Просто весь час лежиш якомога тихіше, щоб вона не вибухнула».

Не так просто було уявити Бадді, який лежить якомога тихіше. Уся його життєва філософія ґрунтувалася на тому, щоб ніколи не зупинятись і постійно щось робити. Навіть коли влітку ми ходили на пляж, він, на відміну від мене, не вилежувався на сонці, а бігав, грав у м’яч або різко й неглибоко відтискався в кілька підходів — аби лиш не марнувати часу.

Ми з містером Віллардом чекали в приймальні, доки скінчаться пообідні процедури.

Схоже, автори інтер’єрів цього санаторію надихалися образом печінки. Похмуре темне дерево, брунатні шкіряні крісла. Здавалося, наче стіни колись були білими, але під дією хворобливої атмосфери затягнулися цвіллю та вогкими плямами. Підлогу вистелено рябим коричневим лінолеумом.

На низенькому столику, вкритому кільцями й півкільцями кавових плям, лежали кілька зачитаних чисел «Тайму» і «Лайфу». Я догортала найближчий журнал до середини. На мене витріщилося обличчя Ейзенгавера — лисе й безвиразне, наче личко плода у формаліні.

Невдовзі я усвідомила наявність якогось звуку, подібного на тихеньке дзюрчання. На мить подумала, що це, певно, стіни віддають увібрану вологу, але потім зрозуміла, що це дзюркотить мініатюрний фонтанчик у кутку.

Фонтанчик викидав кількасантиметровий струмінь води просто з водогінної труби, струмінь розпадався й розсипався бризками, що зникали в кам’яному басейні з пожовклою водою. Басейн був вимощений білими шестикутними кахлями, якими зазвичай облицьовують стіни громадських вбиралень.

Пролунав гудок. Десь неподалік відчинилися й гримнули двері. Потім до нас вийшов Бадді.

— Привіт, тату, — він обійняв батька, а потім швиденько, з полохливою радістю на обличчі, підійшов до мене й простягнув руку. Я потиснула її. Його рука була вогкою і товстою.

Ми з містером Віллардом сіли поруч на шкіряному дивані. Бадді присів навпроти на краєчку слизького крісла. Він безупинно всміхався, наче хтось розтягував кутики рота за невидимі ниточки.

Я була заскочена тим, що Бадді розтовстів. Щоразу, думаючи про життя в санаторії, уявляла, як на його щоках під вилицями глибшають тіні, як його очі вигорають і западають у висушених очницях.

Однак усі западини на тілі Бадді несподівано перетворилися на опуклості. Під тісною нейлоновою сорочкою виросло кулясте черево, а щоки були круглими та рум’яними, наче марципанові фрукти. Навіть його сміх звучав пухкенько.

Ми зустрілися поглядами.

— Це все харчування, — пояснив Бадді. — Вони з ранку до ночі напихають нас їжею і змушують сумирно лежати. Але зараз мені вже дозволили гуляти, тому не переймайся, я схудну за кілька тижнів.

Він підскочив і всміхнувся, наче веселий привид:

— Показати мою кімнату?

Я пішла за Бадді, за мною пішов містер Віллард — крізь засклені матовими шибами двійчаті двері, далі коридором печінкового кольору, пропахлим поліролем, лизолом і чимсь іще, штибу прим’ятих гарденій.

Бадді розчахнув коричневі двері, і ми втиснулись у вузьке приміщення.

Ліжко з нерівним матрацом, застеленим тонким білим покривалом у вузьку синю смужку, займало майже цілу кімнату. Поряд був приставний столик, на ньому — карафка й склянка для води, а ще срібна гілочка термометра в банці з рожевим дезінфектантом. Між дверима стінної шафи та ліжком втиснувся другий стіл, завалений книжками, паперами й кривобокими глиняними горщиками, випаленими та пофарбованими, але не вкритими поливою.

— Ну, — сказав містер Віллард, — на вигляд доволі зручно.

Бадді засміявся.

— Що це? — запитала я, взявши зі столу глиняну попільничку у формі лататтєвого листка, на якому по тьмяній зеленій фарбі було старанно промальовано жовті жилки. Бадді не був курцем.

— Це попільничка, — сказав він. — Для тебе.

Я поклала її на стіл і відповіла:

— Я не курю.

— Знаю. Але все одно подумав, що тобі може сподобатися.

Містер Віллард, пожувавши паперово-сухими губами, сказав:

— Ну, мабуть, я вже поїду. Мабуть, час лишити вас удвох, юні друзі…

— Гаразд, тату, їдь.

Мене заскочили зненацька. Я була впевнена, що містер Віллард лишиться на ніч і назавтра забере мене додому.

— Може, я теж поїду?

— Ні-ні, — містер Віллард витягнув із гаманця кілька купюр і віддав їх Бадді. — Простеж, щоб Естер мала добре місце в потязі. Вона, мабуть, лишиться на день чи два.