Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Була непевна година між темінню й світанком, на даховому майданчику «Амазона» ні душі.

Тихцем, злодійкувато, я видерлася на парапет, вбрана у свій уквітчаний волошками халат. Парапет був високий, майже мені по плечі, тож я взяла з-під стіни складаний стілець, поставила його й ступила на нетривке сидіння.

Сухий бриз підхопив моє волосся. Унизу, під моїми ногами, вогні міста готувалися до сну, будинки чорніли, наче до похорону.

Моя остання ніч.

Обхопивши руками жмут одягу, який притягла із собою нагору, я витягнула з нього щось світле й довге. То була еластична комбінація, яка вже втратила еластичність і тепер важко висіла в руці. Я помахала комбінацією в повітрі, мов білим прапором, — раз, другий, і вітер підхопив її, а я відпустила її за вітром.

Білий клапоть злетів у ніч, а тоді почав знижуватись. Я намагалась уявити, на якій вулиці чи на якому даху він завершить свій політ.

Я знову потягнула за жмут.

Вітер зробив спробу, однак невдалу — і тінь, подібна на кажана, потонула в садку на даху будинку через дорогу.

Так я згодувала нічному вітру весь свій гардероб, і той розвіявся, мов прах коханого: його частки віднесло туди, й сюди, й не знати куди — у темне серце Нью-Йорка.

Розділ десятий

Обличчя в люстерку належало радше якомусь хворому індіанцю.

Я кинула косметичку в сумочку і втупилась у вікно. За ним проносилися, мов гігантське звалище, болота й пустирища Коннектикуту — уламок за уламком, не пов’язані один з одним.

Що за безладна мішанина — цей світ!

Я опустила погляд на незвичні спідницю й блузку.

Довга широка спідниця, всуціль закишіла крихітними чорними, білими та ядучо-синіми цятками, стовбурчилася навсібіч, немов абажур торшера. Біла мережана блуза замість рукавів мала довгі брижі, які від руху теліпалися, мов крильця новонаверненого янгола.

Я не додумалася лишити собі якийсь повсякденний одяг, увесь пустила за вітром, тож виміняла в Бетсі спідницю й блузу на свій банний халат у волошки.

Тьмяне відображення мого виснаженого обличчя, білих крилець, хвоста каштанового волосся примарою пливло над краєвидом.

— Кукурудзяна Полліанна, — промовила я.

Жінка, яка сиділа навпроти, перевела погляд із журналу на мене.

Я до останнього не хотіла змивати дві діагональні смуги засохлої крові, що прикрашали мої щоки. Вони були зворушливими й доволі ефектними, і я думала носити їх, наче згадку про померлого коханця, доки зійдуть зі шкіри самі.

Звісно, якби я всміхалася чи надто активно рухала м’язами обличчя, кров миттєво відлущилася б, тож я трималася нерухомо, а говорила тільки крізь зуби, не ворушачи губами.

Я щиро не розуміла, чого б на мене мали витріщатися.

У багатьох людей вигляд був дивакуватішим за мій.

Моя сіра валіза їхала на полиці зверху майже порожньою: лише «Тридцять найкращих оповідань року», білий пластмасовий футляр для сонцезахисних окулярів і два з половиною десятки авокадо, що їх мені подарувала на прощання Дорін.

Авокадо були недостиглими, тож зіпсуватися в дорозі не мали, і щоразу, коли я піднімала валізу, чи спускала її з полиці, чи просто несла, вони каталися туди-сюди, мов ядра, і своєрідно торохкотіли.

— Шосе-сто-дваць-вісім! — прокричав кондуктор.

Приручена дичавина, заросла соснами, кленами й дубами, призупинила біг повз вікна й застигла, як невдале фото на стіні. Поки я протискалася довгим проходом, валіза гуркотіла й торохкотіла.

Я вийшла з кондиціонованого купе на платформу, і мене огорнув материнський подих передмість. У ньому вчувалися запахи газонних поливалок, родинних автомобілів, тенісних ракеток, собак і немовлят.

Літній спокій, мов смерть, накрив усе цілющою рукою.

Мати чекала на мене біля асфальтово-сірого шевроле.

— Ой, сонечку, що в тебе з обличчям?

— Порізалась, — коротко відказала я й разом із валізою забилася на заднє сидіння. Не хотіла, щоб мати витріщалася на мене всю дорогу додому.

Оббивка сидіння була слизькою та чистою.

Мати вмостилася за кермом, кинула мені на коліна кілька листів і відвернулася.

Авто загуло життям.

— Думаю, ліпше сказати одразу, — почала мати, і з того, як вона напружила шию, стало ясно, що новини невтішні. — Тебе не взяли на той курс.

Мене ніби вдарили в живіт, і я різко видихнула.

Цілий червень той письменницький курс сяяв удалечині, мов надійний освітлений міст через нудну затоку літа. Тепер він розсипався, розчинявся в повітрі просто під ногами, і моє тільце в білій блузі й зеленій спідниці падало в прірву.

А тоді мій рот скривився в кислій посмішці.

Цього я й очікувала.

Я згорбила середину спини, сповзла на сидінні так, щоб ніс ледь визирав над нижнім краєм шибки, і споглядала, як повз мене плинуть бостонські будинки. Коли почали траплятися знайомі споруди, я сповзла ще нижче.

Мені було вкрай важливо, щоб мене ніхто не впізнав.

М’яка сіра оббивка зімкнулася наді мною, наче дах тюремного фургона, і будинки, однаково обшиті сліпучо-білою вагонкою та перемежовані дбайливо доглянутими газонами, проповзали один за одним, наче ґрати велетенської в’язниці, з якої неможливо втекти.

Ще ніколи моє літо не минало в передмістях.

Сопранове скиглення візка терзало мій слух. Сонячні промені, пробиваючись у шпарини жалюзі, заливали спальню ядучим світлом. Не знаю, скільки я спала, однак тепер почувалася тугим кавалком виснаження.

Спальне місце на ліжку поряд зі мною було порожнім і застеленим.

О сьомій я почула, як мати встала, тихенько вдягнулась і крадькома вийшла з кімнати. Потім унизу озвалася сокочавилка, запахи кави й бекону засочилися з-під дверей. Тоді зашуміла вода в раковині, задзвенів посуд, коли мати витирала його і ставила в буфет.

Потім відчинилися й грюкнули вхідні двері. Тоді відчинилися й грюкнули двері авто, і загурчав двигун, і колеса зашурхотіли по гравію, і звук машини розсіявся вдалині.

Моя мати викладала стенографію і друкування численним дівчатам із міського коледжу, тож додому мала повернутися ближче до вечора.

Повз будинок знову проскиглив візок. Було враження, ніби попід моїми вікнами хтось возить немовля туди й назад.

Я сповзла з ліжка на килим і тихенько, на чотирьох, поплазувала до вікна, щоби підгледіти, хто там.

Наш малесенький обшитий білою вагонкою будинок стояв посеред зеленого газону на розі двох тихих вуличок у передмісті Бостона, і попри клени, висаджені по периметру ділянки, хто завгодно міг роздивитися, що відбувається за вікнами другого поверху, якби, йдучи тротуаром, підвів погляд.

Про це мене сповістила наша сусідка — дошкульна жіночка місіс Оукенден.

Місіс Оукенден, колишня медсестра на пенсії, нещодавно вийшла заміж утретє — попередні чоловіки загинули за дивних обставин — і чимало часу гаяла на підглядання за перехожими крізь шпарини між накрохмалених білих фіранок.

Двічі вона доносила на мене моїй матері: уперше довела до її відома, що я цілу годину цілувалася з кимсь у синьому плімуті, що стояв під ліхтарем перед будинком, а вдруге просила переказати мені, що треба опускати жалюзі в спальні, бо вона, вигулюючи свого скотч-тер’єра, бачила, як я напівголою вкладаюся спати.

Я вкрай обережно визирнула з-під підвіконня.

Жіночка з півтора метра зростом із гротескно великим животом штовхала по вулиці старий чорний дитячий візочок. У тіні від її спідниці чимчикували ще двоє чи троє дітей різного віку й зросту — усі бліді, замурзані, з голими брудними колінцями.

Жінчине всміхнене обличчя світилося дивовижним, майже благоговійним спокоєм. Вона щасливо всміхалася сонцю, закинувши голову,