Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

— Я не настільки поганий, яким ти мене вважаєш, діамантику.

Я взяв її руку й ніжно поцілував в долоню. Ніжно провів подушечками пальців по її зап'ясті й від моїх дотиків вона розслабилась. Мія здивовано прокліпала очима. Напевно, думала, що це сон. Потім її погляд пом’якшився й лице вже не було таким напруженим. Вмить вона знову зосередилась і перевела погляд на якийсь кущ, з якого долинав шум.

— Алексе, там хтось є, — перелякано прошепотіла Мія, а тоді притягнула мене до себе за шию.

Я опинився в її міцних і теплих обіймах. Вона хотіла захистити мене від якогось звіра. Це було доволі мило. Проте, я знав, що в цьому лісі водяться лише білочки. Я обернув голову й ми помітили руду пустунку, яка тримала в руках горіх. Вона помітила нас і швидко побігла на дерево. Мія з полегшенням видихнула, а я почав сміятись. — Дурник, — промовила вона, а тоді скуйовдила моє волосся. На лиці Мії з’явилась легка, проте, доволі обнадійлива усмішка.

— Ти вирішила врятувати мене від лютого рудого монстра? Думаю, що вона б загризла мене, якби я забрав у неї горішок. Цікаво, ти б довго тужила за мною, якби я помер від бійки з білкою?

— Думаю, що я б спробувала тебе врятувати під час цього нерівного бою, — промовила Мія.

— Як благородно з вашого боку, міс Даймонд, — пафосно промовив я.

Ми обоє засміялися. Ця білочка дозволила мені насолодитись обіймами Мії і я готовий був розцілувати ту руду пустунку й купити їй ще ящик тих горіхів.

Та цей чарівний момент тривав не довго. Ми перестали сміятись і між нами постала незручна тиша.

— Чому ти не поцілував мене? — запитала Мія. Її питання вибило мене з колії.

— Поцілував, але в руку. Я ж не уточнював куди саме збираюсь тебе цілувати. — На лиці Мії з’явився легкий рум’янець. Мені подобалось, коли її щоки ставали ніжно-рожевого кольору.

— Це не схоже на тебе, Алексе. — Я змінююсь... І все завдяки їй.

— Знаю. Останнім часом я дивно поводжусь. Пробач, за все. Я не хотів робити тобі боляче.

— Повір, твої витівки це ще мізер у порівнянні з тим, що було в моєму житті, — задумливо промовила Мія, дивлячись в одну точку.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я. Невже в її житті був хтось нестерпніший за мене? Здається, таких людей просто не існує. Принаймні, я так вважав до сьогоднішнього дня.

— Та нічого. Ходімо звідси. Тут доволі страшно.

Цей парк і справді був доволі моторошним. Я подав Мії руку і вона підвелась з лавочки, закінчивши цю розмову.