Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Минав час, самоселів у зоні щороку більшало, і поступово міліція припинила до них доскіпуватись.

— Такі, як ви, діду, поводитеся дико, — говорив Василю дільничний, що відповідав аж за п’ять сіл одразу. — То селіться ж в одному селі всі, так ні — поховалися по кутках, наче звірі, і живуть одинаками.

— Та куди ж я зі своєї хати, — відбивався Василь. — А за могилами хто слідкувати буде?

— Та що, могили вкрадуть? Чи ти там щодня у почесному караулі стоятимеш?

— Дурний ти, Стьопо, хоча й при погонах. От, ти де народився?

— Ну, нехай у Лубнах.

— І що, додому не тягне?

— Та, — дільничний запалював сам і ділився цигаркою з дідом, — якщо чесно, то ні. У мене тут трикімнатна квартира у Чорнобилі, посада. Оно «Уазик» дали робочий. Галька в кафе «Привітне», знову ж таки. Тут моє місце.

— От бачиш, ти ж не хочеш кидати те, що тобі дороге, і їхати у Лубни, хоча й там дільничні потрібні. І я не хочу.

— Щось ви мене геть, діду, заплутали. Ладно, поїду інших провідаю, бувайте. Карабін в нормі?

— Та що з ним буде? Набоїв, щоправда, небагато.

— Я подивлюся, може, чим і допоможу, як буду знову їхати.

Карабін з’явився у Василя випадково. Він знайшов його в підвалі розваленої хати на хуторі. Скільки зброя пролежала у схованці і хто її туди поклав, Василь так і не дізнався. Припускав, що карабін сховали налякані патрулем мародери. Утім, з рушницею жилося якось спокійніше. І хоча реєстрації на зброю у Василя не було, дільничний про неї не питав. І дурню зрозуміло, що жити в селі одному, без захисту, неможливо.

Проте нещодавно розмірене Василеве буття змінилося — у його житті з’явилася дивна жінка на ім’я Марічка. Навіть не дивна, а дивовижна. Вона змогла зробити те, чого ніхто не зміг зробити із Василем за все його життя, — вона відкрила йому очі на навколишній світ.

Із її появою усе навкруги стало на свої місця. Василь дуже радів, що дожив до часу, коли на всі або майже на всі питання, які не давали йому спокою впродовж життя, знайшлися чіткі і зрозумілі відповіді.

— Знаєте, дядьку Василь, — голос у Марічки був дзвінкий, як у дитини.

— Дитино, я тебе благаю, давай без «дядьку», га?

— Гаразд, — посміхалася жінка і вже серйозніше продовжувала, — знаєш, Василю, може статися так, що через мене матимеш неприємності.

— Неприємності? — Василь озирнувся навколо. — Неприємності — це те, що було в моєму житті до того, як ти з’явилася. А зараз навпаки, все, що навколо, — то одні тільки приємності! Он і ліс приємність, і хата стара також, а про козеня я взагалі мовчу.

Марічка голосно сміялася. Її сміх був легкий, неначе спів жайворонка, і плив далеко-далеко.

Одначе Марічка мала рацію. Неприємності таки сталися. Та ще й які. Ось уже кілька днів Василь виходив, ставав біля хати і чекав на жінку, щоб усе розповісти їй.

— Марічко, та де ж ти? — тихенько, наче молитву, бубонів він собі під ніс. — Біда у мене, велика біда. Допомога потрібна…

Аж раптом старий відчув, що Марічка таки прийде, — у голові, немовби самі собою, склалися слова: «Я вже поруч». Він на мить завмер і посміхнувся.

— От і добре, дитино. Зараз картопельки накопаю, зваримо та поїмо, як годиться…

Нічим не примітний білий мікроавтобус «Мерседес Спринтер», схожий на інші міжміські бусики, що бігають Київщиною, стояв обабіч дороги кілометрів за п’ять від Дитятків — пропускного пункту до зони відчуження. Вікна автобусу були щільно занавішені шторками. Всередині сиділи хлопці з Контори. Усі п’ятеро вбрані у камуфляж. На головах завернуті, як звичайно, шапочки-балаклави, які при потребі вмить перетворювалися на маски і ховали обличчя власників. Між коліньми у кожного стояв чималий наплічник із усім необхідним, на колінах лежали модернізовані скоротшені автомати Калашникова з лазерними прицілами.

— Ось, беріть кожен, — Анісімов простягнув парубкам карти, на яких було відмічено маршрут.

Від Києва до зони група дісталася швидко. Щоб не привертати зайвої уваги, вантажилися в гаражі на території СБУ. Росіянина таки довелося трохи почекати.

— Що за..? — матюкнувся Анісімов, коли той нарешті з’явився.

— Мав розмову з керівництвом, — спокійно знизав плечима Михайлов. — Та й речі деякі чекав.

— Ось твій наплічник і зброя. Все необхідне: сухпай, набої, прилад нічного бачення — все є. Якщо ще хочеш брати щось своє, нема питань, тобі ж і тягнути на своєму горбі.

За хвилину росіянин вже спакував принесені речі у наплічник. Той вийшов значно більшим ніж у інших.

— Усьо свайо нашу с сабой? — підморгнув росіянину Дяк.

— Ще з дитинства мама привчила, — пробурчав росіянин, поставив наплічник біля сидіння і заскочив до буса.

Дорогою всі мовчали. Водій увімкнув якусь легку музику. Росіянин відвернувся до вікна і через щілину між завісами розглядав дорогу. Дяк із Сомовим дрімали, відкинувшись на спинки крісел, Анісімов переносив якісь позначки з електронного планшета на паперові карти. Андрій і собі обіперся на спинку і дивився вперед. «Уже й осінь на носі, а відпуски й не було, — Андрій заплющив очі. — Ото б зараз на море. В Судак… Або в Одесу…»

У напівсні Андрій напрочуд явно відчув запах моря. Потім до нього долинув звук хвиль, які