Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Іванові не дуже сподобалося почуте. «Щось куратор нагнітає, — подумав він. — Це геть не схоже на нього».

— У будь-якому разі у нас із тобою немає вибору. Йди до себе, все необхідне знайдеш у комп’ютері.

Іван підвівся, бо зрозумів, що більше нічого не почує.

— І ще, — куратор пильно подивився Іванові в очі, — я хочу, щоб ти знав: у тебе немає права на помилку.

Іван витримав погляд куратора, той відвів очі першим.

— Бойко, до генерала, терміново!

Від несподіванки Андрій, який сидів у кабінеті і дивився в інеті новини, аж сіпнувся. Черговий без стуку відчинив двері, гаркнув і зник, залишивши двері розчиненими.

— Твою дивізію! Півгодини до кінця чергування, — буркнув Андрій.

Він підвівся, поправив піджак і вийшов у коридор.

Пізній виклик до генерала означав, як мінімум, що плани на вечір доведеться змінити.

Не те, щоби він планував щось грандіозне, однак міг би, наприклад, провідати маму.

— Мамо, мамо, вічна і кохана… — муркотів собі під ніс Андрій.

Андрієва мама вже була на пенсії. Усе своє життя вона провела по військових гарнізонах, супроводжувала чоловіка. Спочатку сама, а потім і з сином. Здавалося, не було жодного військового містечка від Бреста до Уфи, де родині не довелося б жити, доки чоловік робив кар’єру. По кілька років вони провели навіть у Німеччині та Лаосі. Жінка трималася, вчителювала у тамтешніх школах для дітей військових — і все заради сина. А коли той закінчував восьмий клас, запротестувала:

— Або ти шукаєш пристойне місце служби, і не десь за горами, за долами, а там, де твій син зможе продовжити навчання, або я йду від тебе, — поставила вона ультиматум чоловікові.

Той відступився, бо й сам уже розумів, що має поважний вік і повинен думати про посаду. Родина перебралася до Києва, де чоловік здобув призначення до сто першої окремої бригади. Андрій закінчив школу і збирався вступати до авіаційного училища в Чернігові, коли несподівано всі плани довелося змінити. Батько раптово помер. Уві сні. Чомусь не витримало серце. Андрій вирішив не залишати маму одну і поступити до інституту в Києві. Однак екзамени завалив і пішов в армію. Хлопець відслужив півроку, коли розпався СРСР. Дослужував після присяги вже незалежній Україні.

Далі Андрієва історія була дуже схожа на історії його теперішніх колег. Новостворена Служба безпеки потребувала кадрів, багато і на різні пости. Андрій закінчив академію. Потім його кілька разів перекидали з відділу до відділу СБУ. Далі — «Альфа», і ось тепер вищий щабель — Контора.

Контора, а саме так поміж собою називали місце своєї служби Андрієві колеги, була схована від сторонніх очей у самому центрі Києва, в двоповерховій будівлі на території СБУ. Робітники Контори ходили в цивільному і ззовні нічим не відрізнялися від СБУшників. Вивіска «Управління інформаційного контролю» теж не привертала уваги. Контроль, то й контроль — у службі тих управлінь з незрозумілими назвами вистачало. Насправді ж робітники управління до СБУ мали таку ж причетність, як тролейбус до прядки.

Андрій підійнявся на другий поверх. У приймальні генерала вже чекало троє. Здоровань Олексій Анісімов, якого Андрій знав ще з інституту, Володя Дяченко, або Дяк, як його називали у Конторі, спеціаліст з вибухівки, і Микола Сомов, професійний пірнальник та дігер.

— Привіт, народе, — Андрій потиснув руки хлопцям, кивнув до секретарші Наді. — Бачу, що не одного мене викликали. Олексо, ти, часом, не знаєш навіщо?

Анісімов знизав плечима. У цю мить двері з кабінету генерала відчинилися, і виглянув він сам.

— Зібралися? Заходьте.

На вигляд генералові було трохи за шістдесят. Якщо відверто, то Андрій точно й не знав, яке саме у того звання. Знав лише, що він служив у Афганістані та Лівії. Вийшов на пенсію, а потім несподівано очолив новостворену контору. Офіційно посада Дмитра Сергійовича Савченка називалася «керівник управління інформаційного контролю». А неофіційно всі підлеглі називали його просто «генерал».

— Сідайте, знайомтеся, — генерал кивнув у бік столу, за яким сидів білявий здоровань, — це Іван Михайлов, наш колега з Росії.

Просторий кабінет генерала міг спокійно вмістити чоловік із тридцять. Сам генерал, зазвичай, сидів на чолі довгого столу у вигляді літери «Т». Над ним, за спиною, з фотографії посміхався президент. Трохи праворуч, в бік вікна, висіла величезна «плазма», під якою на тумбочці розмістилося багато апаратури. З іншого боку у стіну був вмурований сейф, який усім своїм виглядом показував, що бачити його, це ще не означає зуміти відчинити. Підлогу кабінету вкривав товстий темно-зелений килим, що стишував звуки кроків.

Чоловіки розсілися, генерал оглянув усіх, узяв зі столу пульт, увімкнув телевізор і встромив у гніздо флешку.

— Для початку, я вам дещо покажу. Після цього вам буде легше зрозуміти завдання.

На екрані з’явилося дівоче обличчя. Дівчина стояла в просторій кімнаті. За спиною було видно кілька моніторів, якісь пульти. Повз дівчину пробігали люди. Глибше хтось встановлював на штатив відеокамеру.

— Надзвичайна пригода спіткала знімальну групу телеканалу «Моя планета» під час зйомки документального проекту «Нічия земля». Уже два дні четверо працівників каналу, які знімали матеріал у Чорнобильській зоні, не виходять на зв’язок»…

На екрані пішли кадри із зони відчуження. Старі, часів ліквідації, потім нові, зняті не так давно. Якийсь чоловік стояв у Прип’яті біля чортового колеса і щось розповідав, потім з’явилася білява дівчинка біля пам’ятника пожежникам у Чорнобилі. Вона ворушила губами, та все перекривав голос дівчини-диктора:

— Добре відомі телеглядачам журналісти Настя Чорноброва та Марк Жадан, а також оператор Олександр Лєсін і водій Дмитро Кулик