Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Генерал натиснув ґудзик паузи і кинув пульт на стіл.

— Ця інформація просочилася у російські ЗМІ. Колеги з ФСБ поки що контролюють ситуацію. Наші журналісти взагалі ще не в курсі, однак скоро будуть. Ви розумієте, що це означає?

Генерал знову оглянув усіх присутніх. Чоловіки сиділи мовчки, на мить кабінет заполонила гнітюча тиша.

«Усе, мамо, тепер точно не заїду, — Андрій не відривав очей від генерала. — І з якого дива взагалі тих телевізійників у зону пускати? Попридумували: відкритість для преси, позитивний імідж держави. Їдьте, дивіться, розповідайте іншім, як у нас тут чудово. Кажуть, ніби вже екскурсії на Прип’ять возять. От і догралися».

— Отже, в зоні зникає група журналістів, — провадив далі генерал, — причому, з іншої держави. А на носі — вибори до Верховної Ради. Кому це потрібно? Мені так точно не потрібно. Або це провокація, або там насправді неприємності. Саме тому я тут вас і зібрав. Наш колега знає трохи більше, тому його й прислали. Отож слухайте. Говоріть, пане Михайлов.

Здоровань підвівся, розкрив електронний планшет і поклав його перед чоловіками.

— Я буду розповідати, а ви зможете переглянути деякі документи. Зрозуміло, що інформація дуже секретна. Ситуація патова, тому ФСБ вирішила відкрити її вам попри те, що вона може бути розцінена неоднозначно. Росії не потрібні скандали під ваші вибори і звинувачення у тиску на існуючу владу. Отож. На планшеті ви бачите деякі повідомлення, перехоплені нами на початку року.

Володя Дяченко тицьнув пальцем у планшет. Усі, окрім генерала, який розслабився у кріслі і запалив цигарку, зігнулися над столом і роздивлялися документи.

— Якщо коротко, — вів далі росіянин, — то ФСБ отримала інформацію про терористичну групу. Це націоналістично налаштована група. Вони називають себе «Квітники», з наголосом на «і».

— Ви отримали інформацію про терористичну групу на нашій території і тримали все це в таємниці? — обізвався Дяк.

Генерал нетерпляче підняв угору палець, мовляв, не переривай, і Дяк замовк.

— По-перше, спочатку нічим було ділитися, — поновив розмову росіянин. — Доки все обмежувалося лише антиросійськими лозунгами, ми просто тримали це на контролі. Та близько місяця тому перехопили кодоване листування. Дивіться документ вісім. Так от, згідно з ним «Квíтники» збираються влаштувати теракт на Чорнобильській станції і перекласти відповідальність на нас.

— На кого це «на нас»? — не витримав Андрій, якого рівновага гостя дратувала.

— На російські спецслужби, — спокійно відповів той. — План у них простий. Бабахнути перед виборами і поширити дезу, що нібито ваша влада дозволила Росії в зоні випробовувати якусь зброю. Щось пішло не так — і все злетіло в повітря.

— Дурня якась, — Андрій потер лоба.

— Може й дурня, та в результаті влада буде змушена виправдовуватися, опозиція отримає козирі і можливість маніпуляцій із народом, який, і вам це добре відомо, недолюблює теперішню владу. Причому і вашу, і нашу. Як наслідок можливий черговий переворот.

Росіянин завмер посеред кабінету. Дістав цигарку і глянув на генерала. Той мовчки дозволив. Чоловік закурив, підійшов ближче до столу і скинув попіл у попільничку.

— Моє керівництво вирішило не здіймати бучі й перевірити інформацію. В чорнобильську зону направили нашого співробітника.

— Що? — всі чоловіки одночасно відірвалися від планшету.

— Ви вирішили проводити операцію на території іншої держави? — Андрій кліпнув очима і недоброзичливо глянув у бік генерала.

Той сидів мовчки і дивився на чужу цигарку. Росіянин на мить замовк, він явно обдумував свою відповідь.

— У нас не було вибору. Саме в зону їхала знімальна група. Ми змогли включити до неї водія, який уже кілька років на нас працював.

— Оце вже взагалі, — протяг Сомов, який до цього часу не обзивався. — Товаришу генерал, оце сиджу і думаю: ФСБ у нас під носом слідкує за терористами, потім кидає до режимного об’єкту свого головоріза, а Контора не в курсі?

Росіянин хотів щось сказати та врешті передумав.

— Контора в курсі, а тепер і всі ви, — генерал загасив цигарку і підвівся з крісла. — Із моменту зникнення телевізійників скільки вже часу минуло?

— Три з половиною доби, — відповів росіянин.

— Ваша людина так і не встигла нічого передати?

— Ні.

— Швидше за все вони мертві, — генерал налив води і випив. — А якщо мертві, то «Квíтники», чи як ви їх там охрестили, вже знають, що їх вирахували. І радше за все, доки історія не спливла на поверхню, завдадуть удару.

У кабінеті знову залягла тиша — всі обдумували слова генерала.

— Збирайтеся. Ви всі, і Михайлов теж, підете в зону. Треба дізнатися, що сталося із телевізійниками, та знешкодити організацію. Старший групи — Анісімов.

Генерал розвернувся до росіянина:

— Іване. Я вимагаю від вас чітко виконувати накази старшого. Інакше ви в зону не підете. Я розмовляв із вашим прямим керівництвом, і це моя тверда умова.

— Мене попередили, без проблем, — посміхнувся здоровань.

Посмішка росіянина Андрієві не сподобалася. «Із таким, як ти, навряд чи вийде без проблем», — подумав він, однак змовчав. Усі встали.

— Усе, хлопці, — генерал по черзі потис чоловікам руки, — отримуйте зброю і все необхідне. Анісімов, у тебе в кабінеті вже лежать деякі документи, карти та інформація про транспортування вас до зони.

Усі вийшли з генеральського кабінету. Андрій зупинився трохи збоку і набрав мамин номер. Пішов виклик, краєм вуха він слухав інших.

— Усі — у мене за дві години, — Анісімов подивився на циферблат ручного годинника і повернувся до росіянина. — Іване, зброю