Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Хмара майже цілком накрила село, повіви вітру посильнішали.

— Дощу ще бракувало до повного щастя, — пробурчав старий, прикрив двері і накинув клямку.

Андрій разом із Дяком уже майже пройшли запланований на сьогодні маршрут. Спочатку відвідали село Теренів, потім побігли лісом до залізничного полотна.

— Так, праворуч Іловиця, ліворуч Росоха, — проказав собі під ніс Андрій, розглядаючи карту. — Слухай, Дяк, тут річка Ілля, за нею вже наше урочище. Давай перебредемо, а на тому боці заночуємо, бо якщо підемо ночувати до Іловиці, то гак вийде порядний.

— Та мені, як солов’ю, — обізвався Дяк, — мені що крематорій, що профілакторій.

— Тоді — підйом!

Чоловіки швидко перебігли насип залізниці і зникли в лісі. Марш-кидок та переправа зайняли у них майже три години.

— Дивись, синку, як утопишся, додому не приходь, — пожартував Дяк. Він намагався вилізти зі штанів АЗК, в яких форсував річку, послизнувся і, як куль, упав на п’яту точку.

— Не вбийся, вояко, — Андрій також зняв костюм, склав його і примостив згори наплічника. — А ось тобі й ніч.

Темрява вкрила ліс, коли чоловіки підійшли до озера біля села Іванівське.

— Все, тут падаємо, — Дяк присів на поламане дерево, — і так сьогодні добре гайнули.

Андрій посміхнувся. Він відкрив наплічник, витягнув гамак. Те саме зробив і напарник. Чоловіки повісили їх разом між двома старими деревами: коли вночі вони ляжуть, то будуть спиною до спини, і у кожний матиме майже сто вісімдесят градусів для огляду.

— А тут у лісі що водиться? — спитав Дяк, напинаючи світловідбивну тканину між кущами, де мав розвести багаття.

— Ну, собаки радіоактивні, мутанти, — обличчя Андрія було вкрай серйозне, та він таки не витримав і засміявся.

— От, ти дурне, — і собі розсміявся Дяк, — я ж серйозно!

— Теоретично тут можуть водитися вовки та кабани, — Андрій витягнув баклажку, налив із неї трохи води у плескуватий військовий казанок, розчинив суповий пакет і підставив ближче до місця, де мав розпалити багаття, почав ламати сухі гілки.

У цю хвилину із лісу почулося виття. Чоловіки відірвалися від своєї роботи.

— А от і вовки, — Андрій дістав запальничку. — Та зараз кінець літа, вони не голодні і, думаю, побояться підходити.

Чоловіки роздмухали багаття, посідали біля нього і чекали, доки звариться їжа. Про всяк випадок, обидва поклали на коліна автомати. Несподівано рація, яку Андрій прикріпив до штурмівки, ожила, з неї почулося хрипотіння.

— Здається, не час, — Дяк швидко глянув на циферблат наручного годинника, — до зв’язку ще двадцять хвилин.

Наступної миті рація ожила знову.

— Бойко, у нас проблеми! — це був голос Анісімова. — Ми у хаті лісника біля Новосілок!

Андрій із Дяком підхопилися на ноги.

— Анісімов, що там у вас? — Андрій кілька разів натиснув на тангенту, однак десь там, у Новосілках, Анісімов теж натиснув тангенту на передачу, а отже не чув його.

— Бойко! Тут біда! Сомов мертвий, кацапа поки що не бачу, зараз…

Наступної миті почулася автоматна черга. Потім зойк і відбірні матюки Анісімова. Зв’язок урвався. Чоловіки підхопилися. Дяк залив водою вогнище.

— Гамаки знімаємо?

— Та які гамаки! — Андрій схопив карту, рукою показав Дяку напрямок їхнього руху: — Нам туди!

За мить стоянка вже була порожня.

— Анісімов, Анісімов! Відповідай, що там у вас? Відповідай, це Бойко!

Чоловіки продиралися крізь ліс на Новосілки. Рація мовчала. Село було ніби і недалеко, проте спецназівці розуміли, що вони навряд чи встигнуть на допомогу.

Згідно з картою, хата лісника мала бути десь за кілометр попереду.

— Стій, — Андрій потягнув Дяка за рукав, той опустився на землю поруч. — Далі обережно.

Він витяг із наплічника прилад нічого бачення, закріпив у себе на лобі. Те ж зробив і напарник.

— Якщо бачиш щось незрозуміле, стріляй без попередження. Зрозумів?

Дяк мотнув головою. Обидва помалу почали просуватися вперед. Метрів за двадцять від хати чоловіки знову залягли. Навколо було тихо. Андрій розгледів, що вікно і двері закриті тканиною. Що коїлося всередині, побачити неможливо. Андрій постукав по плечу Дяка і на мигах звелів йому рухатися і зайняти позицію біля вікна, а сам підкрався до дверей. За хвилину обидва були наготові.

Три, два (Андрій підняв вгору руку і почав загинати пальці), один! Чоловіки увірвалися до хати…

Марічка сиділа за столом і вдивлялася в екран комп’ютера: «Коли ж усе могло піти не так, як планувалося?» Кімната, а радше бункер, у якому сиділа жінка, була схована під розваленим корпусом колишнього піонерського табору в урочищі Каменещина. Місце під схованку вона знайшла особисто — щоб і від станції недалеко, і від передавача, і щоб люди тут не тинялися.

До табору вела лише одна дорога, що було зручно. Нею можна було вийти на колишню Р-10, а далі: праворуч — Чорнобиль, ліворуч — Прип’ять. Табір уже давно нікого не цікавив. Самосели і сталкери винесли все цінне, а те, що залишилося, згнило, заіржавіло та завалилося. Саме тому Марічка й обрала це місце.

Екран комп’ютера тим часом видавав різні документи. Отож: загиблий — Дмитро Кулик. Співробітник ФСБ. І не просто співробітник, він із групи «Альфа Д1», про існування якої не здогадується не лише більшість росіян, а й розвідки інших держав. Мета його приходу сюди у Марічки не