Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Ні, дещо у мене є в посольстві — я заберу і повернуся.

— Добре, не спізнюйся, чекати не будемо, — Анісімов повернувся до Андрія. — Бойко, ти кому це наярюєш?

Андрій приклав палець до губ, бо у цю мить мати взяла трубку.

— Мам, це я. Вибач, я не зможу сьогодні під’їхати, нас відсилають на навчання.

— Ото ще, — тихо промовив Дяк і посміхнувся, — понабирають маминих синків, і воюй з ними.

Андрій показав йому кулака, однак той посміхнувся у відповідь.

— Я тільки повернуся, мам, одразу зателефоную, обіцяю…

Василь стояв біля рогу хати, курив і дивився на дорогу. У селі Корогод він народився, а до того тут народилися його батьки, а до них — їхні батьки, і нібито ще кілька поколінь його роду. І ось зараз це село зникало з лиця землі.

Трава давно проросла крізь порепаний асфальт. Хати з одного боку вулиці повністю потонули в деревах. Кинуті напризволяще багато років тому будівлі, потроху розвалювалися і, неначе решето воду, пропускали крізь себе рослини. Дерева повиростали скрізь — повилазили з хат через дахи, а подекуди і через забиті господарями навхрест вікна. З іншого боку вулиці, там, де колись малий Василь на лузі пас череду, до дороги підступала рудувата, майже в зріст людини трава.

«Отакий він — світ без людей, — Василь задер голову, примружився і глянув на білі хмарки, що поволі пливли над селом. — І нікого не цікавить, що он там, під хатою баби Лесі ти вперше в своєму житті цілувався з дівчиною, а там далі, за рогом, у клубі бився з хлопцями з іншого села. Ані деревам, ані хмарам, ані сонцю чи вітру не цікаво, чи є тут люди, чи ні. Природі байдуже, вона поволі забирає назад те, що колись у неї відібрала людина».

Позаду почулося мекання. Молода кізочка підбігла і ткнулася головою в ногу.

— Що, — дід нахилився і погладив тварину, — сумно тут зі мною?

Крізь дерева вдалечині ледь виднівся пам’ятник жителям села, які воювали і загинули під час другої світової. Величезний бетонний солдат тримав автомат і дивився собі під ноги. Прізвища на плитах унизу вже давно закрив бур’ян. Здавалося, солдат відстав від своїх, заблукав і тепер посеред чагарнику стояв і гадав, як таке з ним могло трапитися.

— Ой-йо, — сам до себе мугикнув Василь, кинув самокрутку під ноги і затоптав її.

Василеві, себто Василеві Михайловичу, було під сімдесят. Попри роки, тіло його не здавалося виснаженим. Як і колись у юності, він виглядав кремезним, хіба що сиві борода та волосся і дрібне павутиння зморшок свідчили, що він таки довгенько пожив на світі.

— Тебе, Василю, мабуть, радіація законсервувала: більше п’ятдесяти і не даси, — сміялися знайомі баби, з якими він щороку зустрічався тут, у зоні відчуження, на річницю аварії.

— Заздрите? То повертайтеся, я вам тієї радіації відсиплю, будете знов молодими, як дівки. А то повтікали в свою Бородянку, — постійно відповідав Василь.

Повертатися ніхто не хотів. Коли після вибуху станції село евакуювали, Василь теж поїхав з усіма. Навіть одержав хату в селі, яке на честь старого назвали Новий Корогод. Розумів, що минулого не повернути. Навіть сім’ю спробував створити, бо роки йшли і не хотілося на старість одному бурлакувати. «Гарна така була Тетяна, — в уяві раптом сплила жінчина постать. — Та й пасинок уже татком почав називати». Однак із родиною не склалося. Василя тягнуло назад, у батьківську хату. Одного дня, нікому нічого не сказав і повернувся додому. Спершу зайшов на кладовище до батьків — повидирав бур’ян, підправив огорожу могил, випив за упокій, посидів, розповів про своє життя-буття, про аварію на станції.

Коли на початку сімдесятих почали зводити станцію, а разом із нею і Прип’ять, Василеві батьки дуже раділи.

— Ото, Василю, поїдеш у місто. Прип’ять — це тобі не Чорнобиль, там усі розумні люди — атомники, чи як їх там, — повчала сина мати. — Влаштуєшся там, а що? Робота в місті завжди є. Квартиру отримаєш, одружишся. А то ми зі старим вже не дочекаємося, коли малих поняньчимо. Дуже вже ти розмірковуєш — і та не така, і ця погана.

Василь лише посміхався. Щоправда, десь із півроку таки працював на будівництві станції — заливав бетон у фундаменти. А потім захворіла мати. Василь повернувся до села і зрозумів, що це — кінець.

— А що я можу, — бідкався фельдшер, — стара людина, воно і є стара людина, легені слабкі. А їй же не доведеш, що берегтися треба, — зранку до ночі на городі топчеться…

Через півроку мати померла. Батько якось враз постарів, його скрутило. Так, з ключкою, прошкандибав він по життю ще три роки і пішов за дружиною.

— Васю, синку. Ти ж дивись, хазяйство не занапасти, — були останні слова батька перед смертю.

Занапастити все, а не лише господарство, допомогла станція. Коли всіх вивозили, худобу взяти не дозволили, тож Василь повипускав усе, що було в хліву. Порізати домашню живність і кинути згнивати просто неба Василь не зміг.

Уже потім, коли повернувся, Василь потроху привів садибу до ладу: розчистив город, завів козу і навіть полагодив велосипеда, щоб їздити до Чорнобиля продавати рибу та дичину і купувати хліб.

Попервах жити одному у Корогоді було важко. Навіть не фізично важко, бо до роботи Василь був звичний, було самотньо, а іноді навіть страшно. Поночі у селі чулося виття вовків. А інколи з’являлася небезпека й гірша від них. Мародери, які блукали у пошуках чогось цінного, часто розкладали і не гасили багаття в хатах. Або просто кидали бички в траву. Одного разу пожежа розходилася не на жарт — вигоріла