I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

— Буду дуже вдячний...

— А чим для тебе є мистецтво? — несподівано кліпнув він своїми поросячими віями, розвертаючи бесіду в інший бік.

— Ну, е-е-е-е, — пробелькотів спантеличено, — передусім це можливість вийти з небуття, відбутися, стати чимось більшим, ніж звичайна людина. Залишити по собі слід...

Під рентгеном його трохи мутнуватих цупких сірих оченят я рознервувався і почав нести всіляку ахінею.

— Тобто я хочу сказати, що прояви людського духу у вигляді, е-е-е-е, витворів мистецтва, байдуже, чи картин, чи пісень, чи фільмів, чи акторської гри, є найліпшим підтвердженням нашої божественної природи. Творячи, ми, е-е-е-е-е, вподібнюємось Творцю. Тобто всіляка душа є потенційно божественною, а відповідно і мета життя полягає в тому, щоб шляхом самопізнання відшукувати в собі цю божественну суть. Мистецтво — це відблиск Бога на Землі. Пошук якого — головна принада людини свідомої, що вивищує її над царством тваринного життя. Бо тварини, як і люди, можуть розмножуватися, піклуватися про свій рід, обстоювати свою територію, здобувати їжу і знаходити час для дозвілля. Але тільки свідомі митці і варті зватися Людиною в найвищому розумінні цього слова. Десь так...

— Хе-хе, — хмикнув сер Джон, — теорія Ніцше про Артиста, що панує над світом, у дії. Тобто ти хочеш сказати, що творячи, почуваєшся подібним до Творця?

— Десь так, — тупо бовкнув я ще раз «десь так».

— А от скажи мені чесно: чи ніколи тебе не відвідувала думка, що мистецтво, завдяки якому, як ти сам зауважив, людина вподібнюється Богові, є прямим закидом Творцю? Чи знаєте, всі генії в якусь мить свого земного існування дійсно почувалися, хе-хе, синами божими. Ще великий Шопенгауер, якого я, до речі, дуже шаную і поважаю, дістався думки, що людина, аби дійсно пізнати Бога, мусить приспати будь-яку волю до земного життя, аби не вводити себе в оману. Бо увесь матеріальний світ, що нас оточує, і є омана, ширма, декорація, єдина мета якої занурити нас у світ ілюзії буття. Генії й самі стають для землян об’єктами культу, примушуючи їх порушувати другу Божу заповідь, що проголошує: «Не сотвори собі кумира». А й справді, Бог для сучасної людини здебільшого якась абстрактна величина. Тим часом як Леонардо чи Рубенс, чи Ніцше, чи хоча б той самий Енді Ворхол, чи Фредді Мерк’юрі є втіленням чогось реального, що можна побачити, помацати, надихнутися. Береш до рук книжку, читаєш рядки на кшталт: «У себе тільки вір і ти доб’єшся щастя», чи це: «Неначе йде за волю битись, а придивись — дубасить раб раба». Ну геніально ж! Хто написав?

— Гьоте.

— Молодець! Ось тобі приклад, що автор, який написав ці рядки майже двісті років тому, живий і розмовляє з нами. Чи є життя після смерті, чи нема? Однозначної відповіді на це запитання людство так і не отримало. Але ж прагнення до безсмертя у людей ніхто не забирав. І раптом на тобі! Понад шістсот літ минуло, а Петрарку пам’ятають, і Макіавеллі пам’ятають. Та що там — Хеопса пам’ятають, хоч і жив він майже чотири тисячі років тому. Вже перебуваючи у потойбічних світах, мертві митці живляться тими флюїдами, які посилають їм живі люди, згадуючи про них і таким чином продовжують своє життя, здійснюючи безпосередній вплив на адептів свого мистецтва. І тут я мушу звернути увагу на те, про яке безсмертя безпосередньо йдеться. Саме про «земне безсмертя», хе-хе, — у цьому місці сер Джонатан хитрувато хмикнув. — Не про «вічне безсмертя», а про «земне». А раптом, як виявиться, що сама Земля й усе людство всього-на-всього чиясь колективна галюцинація? Сон, мара. В якусь мить «хтось» прокидається — і цей сон зникає. Що тоді виходить? Земля з її мешканцями зникає разом із «безсмертними митцями». Ой смішно! — старий залився веселим сміхом. — Не думав, що ця бесіда мене знову так розвеселить. Тисячу разів з багатьма вже піднімав це питання. Але раз у раз весело...

— Заждіть, — зробив я спробу впорядкувати для себе його думки, — наскільки мені зрозуміло, ви вважаєте мистецтво — гріхом, яке відволікає увагу людини від пошуку Бога?

— Скоріше припускаю, — виправив мене Мак-Лох. — Але загалом ти мене правильно зрозумів. Мистецтво — то найвишуканіша земна спокуса. Адже саме на світло мистецтва злітаються чисті й непорочні душі, що їх так приємно одурманювати обіцянками земного безсмертя, якого, як виявляється, зовсім і не існує. Адже якими часовими категоріями мислить людина? Ну двісті, триста років, ну п’ятсот, а потім про неї рано чи пізно забувають, і все — закінчується безсмертя. Ой смішно, смішно, — знову залився він сміхом. — Ти тільки вдумайся у ці слова «закінчується безсмертя». Ну скажіть мені, як справжнє безсмертя може закінчитися? Ну смішно ж... — потягнувся до кишені і, видобувши звідти білосніжну, оторочену мереживом батистову хустку, обтер нею спітнілого носа.

Діамант у масонській каблучці вибухнув веселкою в яскравих променях сонця, яке знову почало добряче припікати.

— Вибачайте, мені терміново треба до туалету, — збрехав я, бо ця бесіда мене трохи дістала, якщо, не сказати, спустошила. — А-а-а-а-а, — позіхнув на повний рот.

— Так, так вам треба перепочити перед репетицією, — підвівся з лави сер Мак-Лох. — Вибачайте, що я забрав у вас майже півгодини часу, — знову перейшов він зі мною на «ви».

З тими словами розстібнув плащ, дістаючи з жилетної кишені жирного срібного годинника на блискучому ланцюжку. Відкинувши вбік кришку, глянув на циферблат.

— А де тут можна офіційно посцяти? — трохи фамільярно поцікавився я у старого і знову голосно позіхнув.

— Отам унизу в парку попід скелею, бачите? — махнув він рукою вбік балки, над якою дійсно стриміла висока скеля з оглядовим майданчиком на горі. — Там є безкоштовна громадська вбиральня.

— То ж ви будете завтра на виставі?

— Звичайно.

— Самі?

— Звичайно сам. Одвічна самотність — єдина правда цього життя, в якому керує смерть.

І пішов геть.

«Старий клоун, — подумав я, не перестаючи голосно позіхати. — До того ще й справжній відьмак. Висмоктав з мене всі сили. А то б з якого дідька мені так непереборно хотілося позіхати?»

Перед тим, як сховати Забужку в рюкзак, я знову приклався до пляшки з елем, а потім вирішив погадати.

Відкрив книжку на першій випадковій сторінці, і прочитав таке:

«Концептуальний підхід: боротьба жінок за