I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Присутні все це старанно збирали, розподіляючи між собою за потребами. Охочі заподіяти лихе, хапали чорне зерня. Хто жадав помсти, хапав отруту. Бажаючі занапастити чиюсь душу брали собі яскраві пляшечки та куманці.

У якийсь момент мені здалося, що я побачив серед натовпу свою колишню однокурсницю Лену Шнельгаузен. Ефектну рудоволосу єврейку, що, взявши псевдо Дана Мартіні, декілька років тому втекла до Америки, де доволі успішно знімалася в Голлівуді. Їй у руки чомусь впав довгий та гострий ніж. А може, мені то примарилось?

Тим часом над обрієм з’явилася світла смуга.

Primate, роздавши достоту автографів на свіжому числі журналу «Космополітан», знову забрався на трон.

— Наближається епохальна мить! — сколихнув він галявину потужним ревінням. — Ворожі сили, як завжди, бажають моєї загибелі. Раз у раз супротивник посилає на Землю своїх воїнів, аби винищити мене. От і тепер його слуга ховається поблизу. Повсякчас відчуваю на собі його погляд, але навмисно не заваджую цьому, бо волію, аби хоч перед загибеллю збагнув, як насправді влаштоване життя на цій Землі і які сили керують ним. Тож де обіцяна голова мого ворога? Її мали відтяти за п’ять хвилин досвіт сонця, чи не так, курва-мама?

— Ваша правда, мессіре, — озвалася міс Космо, — і цей момент невпинно наближається. Греную, — звернулася до пухирчастої жаби, — ось тобі знаряддя вбивства, піди принеси нам голову того, хто прийшов, аби знищити нас. Тіло можеш залишити собі і продати його на парфуми.

Із цими словами курва-мама потяглася до обрію, над яким у сірій смузі прийдешнього ранку ледь виднівся серпоподібний вигин убутного місяця. Схопивши його, смикнула до себе, і місяць ураз зник з небосхилу.

— Голова його лежить під тією яблунею і вже мала прирости до землі. Утни її і неси сюди, нехай господар зробить з неї чашу для нашого наступного бенкету.

— Слухаюсь, моя господине, — схилила перед нею голову жаба, приймаючи до рук добре вигострену зброю.

— А тепер увага, — глухо проворкотів мені на вухо голуб, — бачиш над обрієм світлу смугу? То сонце вже готове постати над землею. Примруж щільно очі й не дивись убік нечисті, тоді вони тебе ніколи не побачать. Ось зараз я здіймусь у височінь, і, спіймавши в люстерко першого променя, спрямую його на тебе, аби випередити час. Але в жодному разі не відкривай очей! — гулькнув наостанок, і, вибравшись з-під густого листя, затріпотів крилами.

Тим часом жаба ретельно нишпорила під деревом.

— Богине, тут нікого нема. Тільки яблука, а голови зась... Де ж вона, чорт забирай?

— Шукай краще, — заревів зі свого трону Primate, тривожно споглядаючи за тим, як сіра смуга на Сході стає дедалі яскравішою. — Ходімо шукати разом, бо часу обмаль.

Натовп нечисті посунув до яблуні.

Міцно примруживши очі, я відчував лишень сморід нечистих шкарпеток, курива, горілки, часнику і краківської ковбаси.

Аж раптом зачув голос мами. Вона кликала мене «коханим синочком».

А потім доця — «тату, тату, покажися, де ти заховався?».

Проте я тримався, міцно примруживши повіки.

Аж раптом запала тиша. І в ній зазвучав спершу здалеку, а потім усе ближче і ближче голос Катерини: «Оресте, прокидайся, ми вже майже приїхали». Замість шкарпеток і ковбаси війнув мені на обличчя аромат лавандового насіння і торкнулося щоки тонке пасемко каштанового волосся.

Я розплющив повіки.

— Ну ось ми і зустрілися, — Primate зазирнув мені просто в очі і я побачив упритул перед собою його мутно-сірі набубнявілі кров’ю беньки. — Ніколи тобі не перемогти мене, бо ти лише людина, що походить від мавпи. Тіло сильніше за дух, а інстинкти сильніші за волю. Так було, так є і так буде довіку!

— Відтинайте йому голову, скоріше! — щосили завищала міс Космо. Але в горлі в неї щось тріснуло, надірвалося і звідти почулося лише зміїне шипіння. — Убий його-о-о-о-о...

Та раптом із сірої високості прямо в обличчя вдарило світло.

То Гебо, злетівши високо в небо, вловив люстерком перший промінь сонця, спрямувавши мені його прямо в очі.

І побачив я, як спалахнули мохнаті руки мавпи, як зайнялася полум’ям його довбешка. Вогняні хвилі линули з неба, перетворюючи вилупків на палаючі факели, що носилися галявиною, примушуючи інших гівнюків утікати тьма за очі від перших променів вранішнього сонця.

Я розплющив очі і спершу дійсно побачив голуба у високому вранішньому небі. А потім наді мною схилилося обличчя Катерини.

— Що ти тут робиш? — підвівся я з лави, що стояла на довжелезній алеї старовинного парку Принцес-стрит Гарден.

— Тут щось відбувається недобре, — стривожено мовила вона, — здається, оті покидьки намагалися відтяти тобі голову.

Вона подивилася в інший бік алеї, де, віддаляючись від нас, колихалися дві сірі майки, перекошена спина кульгавої на ліву ногу дами, поруч з якою крокували товстий, схожий на жабу, джентльмен і в’юнкий пан у тюрбані.

— Вони крутилися біля тебе із серпом у руках. А як побачили мене, почали тікати.

— Чортівня якась, — провів я рукою по очах.

— Ніколи не треба мішати пиво з горілкою, от що я тобі скажу. Всю ніч тебе шукала. Пообіцяй, що більше ніколи не будеш п’яний утікати від мене в незнайомому місті, повному всілякої наволочі і незрозумілих дебілів?

— Котра година?

— Пів на шосту ранку. Ходімо додому, може, хоч устигну трохи поспати перед репетицією...

Глянувши в той бік алеї, де ще хвилину тому колихалися хиткі постаті нічних марень, я не побачив нікого.

Сонце поставало над Единбургом і нічна імла розчинялася в сяйві нового дня.

— Ходімо, — взяв я Катерину за руку.

Глава дев’ята

О пів на десяту ранку біля мого вуха почав пищати електронний будильник.

З кухні до кімнати вже линув високий спів Семена Лажи, який поперемінно виконував то «Горную лаванду» Софії Ротару, то «Утро красіт нєжним цвєтом стени дрєвнєго Кремля».

Контрастний душ реально хоч трохи привів мене до тями. Розтерши тіло довгим махровим рушником, я відчув у собі сили заспівати щось на противагу Лажі.

Це були Гадюкіни. «Наркомани на городі ріжуть маковиння, оу-оу-оу-оу...»

Із цією піснею і зайшов на кухню.

Народний артист стояв біля раковини і мив посуд.

Цар-Підлядський з голим торсом у трєніках сидів за столом, переглядаючи строкатий журнал.

— Як спалося, де бухалося? Що — голівонька бо-бо? — ущипливо поцікавився Лажа.

— Здрав будь, боярін! — привітався