I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

— Серьога, іди в жопу зі своїм кацапським Гайдаєм... Хіба не бачиш, мені дійсно не той во...

— У мене для подібних випадків є аспірин, дати?

— Дякую. Якщо після сніданку не попустить із задоволенням візьму.

— А от я спав добре, — радісно озвався Лажа. — Не знаю, як у вас, хлопці, але в мене під час автобусних мандрів жодного разу не було стулу. Але вчора я позичив у Альфреда Петровича кружку Есмарха, зробив собі клізму і тепер почуваюся на сьомому небі.

— Кружка Есмарха — походка Бісмарка. Цігєль, цігєль ай лю-лю. Всьо нємєцкоє — висший сорт! — підколов колегу Сєрий.

Поки я кип’ятив чайник, заварював зелений чай, запарював окропом вівсяну кашу і клав туди мед, артисти повели розмову про плюси і мінуси единбурзького життя.

Серед тем були такі:

Чий хліб краще: наш чи місцевий?

Як призвичаїтись до місцевого лівостороннього руху на дорогах, аби не потрапити під колеса автівки?

Чи шкідливо готувати їжу в мікрохвильовій печі?

Яку зарплатню отримують артисти місцевих театрів?

Про місцеву проституцію.

Про місцевий клімат.

Про місцеве законодавство в розділі «спекуляція горілкою».

Споживши свій сніданок у тиші, я лише поцікавився:

— А де Микитич?

— Побіг у порт дивитися на справжній американський авіаносець. У-у-у-у, Сталінград, сука, помніш-ш-ш-ш-ш, — перемавпував Цар-Підлядський колегу, згадавши пригоду на кордоні.

Помивши за собою посуд, я повернувся до кімнати і, перебравшись у свіжу одіж, пішки вирушив до театру, що знаходився в центрі на паралельній Принцес-стрит вулиці.

Ще з учора, роздаючи нам паперові карти міста, організатори позначили в них синьою цяткою його розташування: Хілл-стрит, 19.

Я зайшов у під’їзд, окреслений двома ніжно-блакитними колонами, за п’ять хвилин на одинадцяту ранку.

Приміщення не мало явних ознак театру. Не було звичного гардеробу, холу. Натомість угору вели дерев’яні сходи. Праворуч від них мерехтів підсвічений ізсередини кольоровий вітраж, на якому було зображено пана в середньовічному костюмі.

Його голову покривав чорний берет, прикрашений пишним страусовим пером. Склавши тонкі губи в недобрій усмішці, пан з презирством дивився на мене.

Повільно (бо серденько з перепою тук-тук) піднявся рипучими сходами вгору і почув, як за розчахненими дверима лунає українсько-англійська говірка.

— Цей промінь треба по центру, — впізнав голос Альфреда Петровича.

— This light in the center, please, — чулося високе сопрано перекладачки Олени, дебелої тридцятирічної дами з ознаками зоба, за якою Петрович неоднозначно впадав, хоч і лишив у Києві дружину і двох неповнолітніх дітей, яких назагал мав аж сім від усіх попередніх шлюбів.

Той ще ловелас, наш режисер, основним життєвим кредо якого був вислів: «Я в неволі не розмножуюсь, бо для митця свобода — то все». У цьому році йому виповнилося п’ятдесят п’ять.

— Just a moment, — озивався невідомий мені третій голос.

Глядацький зал був місць на двісті. Сучасне світлове обладнання, явно орендоване, встановлене на набірних металевих фермах, що частково прикривали бордюр з карарського мармуру, який тягнувся під стелею по всьому периметру зали.

На бордюрі виблискували тьмяним золотом імена та дати. Придивившись, побачив найстарішу —1599 рік.

Рушив уздовж стінки, читаючи викарбувані віхи поки незрозумілої мені історії. Аж поки не діставшись кінця, став як укопаний. 1994 рік — значилося там.

Навпроти дати стояло знайоме ім’я: сер Джонатан Мак-Лох.

— Хей, Оресте, якого хріна ти так рано приперся? Я ж учора посунув репетицію на першу годину дня, аби спершу визначитися зі світлом і декораціями. Тобі що Лажа нічого не передав? Я ввечері спеціально до вас заходив.

— Ні, Альфреде Петровичу, на те він і Лажа, — пожартував я.

— Ти подивись на цей зал, — захоплено розвів руками режисер, — найстаріша у світі масонська ложа.

— Овва! — удавано присвиснув я. — Альфреде Петровичу, не позичите до перших добових десять фунтів?

— От від кого, а від тебе я подібного не чекав, — розчаровано зітхнув Трюфель. — Я тобі про містику-фантастику, а ти мені про гроші?

— Потребую ковток пива, — чесно зізнався я. — Важка дорога, зустріч з містом, ви ж мене розумієте? Сьогодні ще по чуть-чуть і з завтрашнього дня — сухий закон.

— Обіцяєш?

— Та хай мені в роті пір’я поросте!

— Один бокальчик, не більше, бо сьогодні ввечері робимо повноцінний прогон вистави. А о першій без запізнень тут, — простягнув він мені десятку.

— Альфреде Петровичу, я вас люблю!

Справедливо зауважують корінні містяни, що в Единбурзі впродовж одного дня можна втрапити в чотири пори року.

Виходячи з дому, бачив на небі сяюче сонце. Так само тепло і сонячно було десять хвилин тому, коли я заходив до театру. Тепер же по вулиці мів сміття і пилюгу хвацький вітер, а все небо облягли важкі хмари, що налетіли з гір, дряпаючи свої черева об шпилі й башти старовинного міста. Тепле повітря кудись зникло, а вулиці заполонив їдкий холодець, що, заповзаючи під майку, набруньковував соски на грудях.

Паби о цій ранній порі були ще замкнені, а тому, придбавши в магазинчику на Принцес-стрит велику пляшку червоного елю за два фунти тридцять п’ять пенсів, я з розмаху засадив її майже залпом у невеличкому тамбурі перед входом до магазину.

Життєдайна волога потекла всередину, газ приємно ятрив горлянку, всохлий язик знову розпустився нарцисами, а на піднебінні розквітли троянди. Дарма що за вікном сік дрібний дощик, який закінчився через десять хвилин, коли пляшка геть спорожніла. Коли ж сонце знову плеснуло сяйвом на мокру мостову, я повернувся до магазину по другу пляшку.

Яке то щастя, друзі мої, просто сидіти на вогкій лаві навпроти Художнього музею Шотландії, запопадливо підстеливши під дупу целофановий пакетик із супермаркету, просто дихати свіжим повітрям, просто дивитися на небо, та й що там — просто жити.

Відсутність болю, наявність сонця, їжі та води — базові складові щастя. Але коли у вас у руках є ще пляшка елю з Ньюкасла, то ефект щастя помножується в рази. Просто зробив ковток пива — щастя. Просто вдихнув аромат мокрої травиці — щастя. Просто вловив на обличчі сонячний промінь — щастя.

Постає серед хмар деміург Единбург,

Сірий магу північній імлі.

І пливе човен-замок по хвилях віків

У незнані містичні світи...

—