Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«Добре, визволяймося», так вона тоді другої заспівала б. Казали б, що москалі — це люди одної віри, а шведи — лютри, що гетьман хоче шляхетські порядки завести на Україні, що з ляхами руку держить, і почався б такий танець, якого за часів руїни танцювали. Важка річ вести народ до волі! Мойсей 40 літ провадив жидів до обітованої землі і помер, не увійшовши до неї. «Чи не так зі мною буде?..»
Табор шумів. Він мав свої турботи. Сварився за їжу кождий хотів нових чобіт, кращої свитки, гострішої шаблі молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тієї одної гадки, того спільного бажання, котре ніби сталевим ланцом споює табор і робить його нездобутим. Почувалося, що тут що голова — то розум, що серце — то бажання.
Як важко на такім грунті будувати самостійну державу! Козаки, зроду хоробрі, але невишколені і до послуху незвичні. Щоби з них зробити вправний, воєнний інструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долі й недолі, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут що зведеш до купи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого наші можуть навчитися від москалів? І куди одним і другим мірятися зі знаменитими каролінцями — зі шведським жовніром і офіцером?
Тільки в сполуці з вишколеною і карною армією шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим і невгнутим мечем у руках свого ідейного вожда. А поки цього нема, поти й не може бути самостійної держави. Годі.
З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехід на сторону Карла конечний і неминучий, хоч і як небезпечний. Вся трудність лежала в тім, як і коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба дальше збирати сили і дальше окривати свою гадку, а між тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От і тепер. На якийсь час треба було припинити всякі переговори, поки велося судове слідство з Кочубеєм. Ніхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане діло. Скільки ночей він недіспав, дожидаючи, чи не покличуть і його до Смоленська та не поставлять віч-до-віч з донощиками. Їхати? Ні, того не зробив би Мазепа. Він — і царський суд! Ані гадати...
Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокою. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть, що так.
Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами.
Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України... Як летіти, то з великого коня!
І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж, і гетьман може дальше вести свої переговори з Карлом.
Веде і, мабуть, доведе до бажаного кінця. Біда тільки в тім, що Карло не слухає нікого. Гетьмана теж. Покладається на свій власний розум. Змарнував кілька місяців на бездільному постою і дав Петрові нагоду зібрати більше війська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Він учиться воєнної штуки від Карла. А це недобре. Найгеніальніший вожд, як непотрібно перетягне війну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою переймуть секрети його побід.
Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а він, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний і небезпечний зворот. Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край, і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалів, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. І не дивуватися. Яке б не було військо, а для народу тягар.
Гетьман умів думати і рівночасно, як машина, робити звичайне діло: приймати звідомлення, давати розпорядки, підписувати канцелярські папери. Незвичайна енергія не покидала його. Пригноблення після невдачі не тривало довго. Він скоро приходив до себе і підносив голову вгору...
Ще наше не пропало!
Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вожда в таборі котилася другими шляхами.
Гетьман вислухував жалоб на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро вправно та бистро, що дивував усіх. «Голова!» — казали козаки. «Гетьман!» — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значіння. Боявся одного — старості.
Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б одної днини почув, що він старий, не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував,
Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався з вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні,
