Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.

Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.

Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.

І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.

Велика ріжниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі звена у великому ланцюгу, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне; без супротивлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал: «Бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі» — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, тепер когось другого обібрати: Полуботка, Скоропадського або Апостола, не одному до булави спішно.

Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан, — карають.

Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табор. Мерехтять червоні шаравари, вилискується збруя, просихає головна вулиця і стежки поміж курінями.

Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман в окруженню старшин зі свого шатра в табор виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть.

Табор заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у карман, хто пив — пряче пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А кілько червінців пішло до крамарських загрібущих рук! — почислить?

Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить:

— Здорові були, козаки! — кличе.

— Доброго здоровля ясновельможному пану гетьманові! — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять.

При деяких частинах своя музика є: сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кождій частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба.

Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив.

Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як! Ніби другий Теофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває, церкві, вітчизні і регіментареві свому, бо — «що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності — що судном керми, що віз без коліс, що плуг без леміша, сагайдак стріл, фузія без пороху і куль».

Козаки, присягнувши, добувають щабель і підходять цілувати хрест.

— В отсім хресті, — говорить архієрей, — частина творящого древа — пам'ятайте!

Гетьман в очі охочекомонним глядить. Не всякому з них видно. Не один тільки того жде, щоб грабувать.

Дисципліни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нині-завтра в похід виступати. Не ввік же Карлові у Радошковичах стоять. А рушить він, оді і цар двигне свої потуги тоді й Мазепі треба йти.

Ця гадка більше всього тривожить Мазепу. Розуміє, що настане тоді рішаючий мент. Сполучити останні свої сили з царськими військами — це значить, здатися на його ласку й неласку. Та ще якої сполуки бажає собі цар! Він хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кінницею, значиться, не над своїми полками, а над мішаними московсько-українськими кінними силами, між тим як піші українські полки підуть під команду Петрових генералів. Гаким чином української армії не буде, а будуть тільки українські частини в московській армії. Finish Ucrainae!

З жалем і смутком дивиться гетьман на те море козацьких голів, що шумить кругом, на тих здорових, рослих, гарних вояків, з котрими, здавалося б, світ цілий можна побити? — тільки Україну визволити годі!

Пронизливі Мазепині зіниці бігали по козацьких обличчях і бачили на них усе, крім свідомості тієї небезпеки, котра повисла над їх рідною країною.

Перестрій Росії на губернії, кажуть, уже готовий. Є також Київська губернія, значиться. Гетьманщини нема, а буде одна неділима Росія. Нема того, за що пролилось стільки крові, за що такі довгі роки боролося козацтво, чому і він, Мазепа, присвятив так багато своїх турботних літ. Побілить Петро і одним махом зробить кінець останкам самостійної України, забуваючи, що українці помогли йому побідити. А якщо побіда останеться за Карлом, так цей знову віддасть Україну полякам, за кару, що не пристала до нього. Це закон війни. Побідник диктує свою волю, нагороджує і карає по власній уподобі.

За похибки провідників терпить загал, бо провідник повинен передбачити лихо.

Передбачити — легко сказать!

От і тепер. Мазепа передбачує небезпеку, яка грозить Україні з боку царя. Знає, що треба порвати з Москвою і пристати до шведів, бо тільки з ними можна добитися волі й самостійності. А як важко перевести цей намір в діло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довідався старий. Ще гетьман мало кому звірився зі